Страница 9 из 122
Алізе хотіла б позбутися тягаря, який завжди носила із собою, але знала безліч причин триматися в тіні. Головною з них було нагадування про те, що її батьки пожертвували своїм життям заради її виживання, і зараз поводитися легковажно означало б зганьбити їхні зусилля.
Ні, Алізе навчилася віддавати свої замовлення задовго до того, як полюбить їх.
Вона встала, піднявши хмару кіптяви, що клубочилася навколо її спідниць. Потрібно було почистити кухонну піч до того, як вранці спуститься місіс Аміна, інакше Алізе, імовірніше, знову опиниться на вулиці. Незважаючи на всі зусилля, Алізе виганяли на вулицю більше разів, ніж вона могла порахувати. Дівчина завжди вважала, що можна особливо не старатися позбутися того, що вже було непотрібним. Але ці думки мало її заспокоювали.
Алізе взяла мітлу, злегка здригнувшись, коли вогонь згас. Було пізно, дуже пізно. Упевнене цокання годинника зачіпало щось у її серці, змушувало тривожитися. Алізе мала природну відразу до темряви, укорінений страх, який не могла повністю пояснити. Вона воліла б працювати з голкою та ниткою при світлі сонця, але проводила свої дні, виконуючи роботу, яка справді мала значення: прибирала кімнати та вбиральні Будинку Баз, розкішного маєтку Її Величності, герцогині Джаміли Фетрусської.
Алізе ніколи не зустрічалася з герцогинею, лише здалеку бачила розкішну старшу жінку. Спілкувалася тільки з місіс Аміною, економкою, яка взяла її на роботу лише на випробувальний термін, оскільки вона не мала жодних рекомендацій. Тому Алізе ще не було дозволено спілкуватися з іншими слугами, а також їй не виділили належну кімнату в крилі для прислуги. Замість цього їй відвели прогнилу комірчину на горищі, де вона знайшла розкладачку, поїдений міллю матрац і половину свічки.
Тієї першої ночі Алізе не могла заснути на своєму вузькому ліжку, оскільки була така приголомшена, що ледве могла дихати. Вона не звертала уваги ні на гниле горище, ні на поїдений міллю матрац, бо знала, що їй надзвичайно пощастило. Те, що якийсь вельможний дім готовий найняти джина, було дивом, однак те, що їй виділили кімнату, — перепочинок від зимових вулиць…
Звісно, після смерті батьків Алізе підробляла, і їй часто дозволяли спати в приміщенні або в сіннику, але жодного разу їй не виділяли окремої кімнати. Уперше за багато років у неї з’явився особистий простір, двері, які вона могла зачинити. Тоді Алізе відчула себе настільки переповненою щастям, що боялася провалитися крізь підлогу. Її тіло здригалося, коли вона дивилася тієї ночі на дерев’яні балки, які обвивала густа павутина. Великий павук розпустив шматок нитки, опустившись, щоб подивитися їй в очі, проте Алізе тільки усміхнулася, притискаючи до грудей бурдюк з водою.
Вода була її єдиним проханням.
— Бурдюк з водою? — місіс Аміна насупилася так, наче та захотіла з’їсти її дитину. — Дівчино, ти можеш сама собі води дістати.
— Вибачте. Так, авжеж, — сказала Алізе, потупивши очі на подерту шкіру черевиків на носку, яку вона ще не встигла залатати. — Але я зовсім нещодавно переїхала до міста, і мені важко знайти прісну воду так далеко від дому. Поблизу немає належної цистерни, і я поки що не можу дозволити собі склянку води на ринку…
Місіс Аміна зайшлася сміхом.
Алізе змовкла, жар підіймався по її шиї. Вона не знала, чому жінка з неї сміялася.
— Ти вмієш читати, дитино?
Алізе мимоволі підвела очі, уловивши знайоме перелякане зітхання ще до того, як зустрілася із жінкою поглядом. Місіс Аміна відступила, сховавши усмішку.
— Так, — мовила Алізе. — Я вмію читати.
— Тоді спробуй забути.
— Прошу? — почала Алізе.
— Не будь дурною. — Очі місіс Аміни звузилися. — Нікому не потрібна служниця, яка вміє читати. Ти псуєш власні перспективи своїм язиком. Звідки, кажеш, ти родом?
Алізе застигла на місці.
Вона не могла зрозуміти, була ця жінка жорстокою чи доброю. Уперше хтось припустив, що її розум може стати проблемою. Тож Алізе замислилася. Невже це правда? Можливо,
саме
її голова, надто переповнена, постійно призводила до того, що вона опинялася на вулиці. Можливо, якби поводилася обережно, їй би нарешті вдалося втриматися на роботі довше, ніж кілька тижнів. Без сумніву, вона могла прикидатися дурепою в обмін на безпеку.
— Я з півночі, мем, — тихо сказала вона.
— У тебе не північний акцент.
Алізе ледь не визнала вголос, що виросла у відносній ізоляції і говорила так, як її навчили вихователі, але потім схаменулася, згадавши про своє становище, і промовчала.
— Я так і підозрювала, — промовила місіс Аміна в тишу. — Позбудься цього безглуздого акценту. Звучиш як ідіотка, удаючи із себе якусь аристократку. А ще краще — узагалі нічого не говори. Якщо тобі це вдасться, зможеш бути мені корисною. Я чула, що ваш вид не так легко втомлюється, і сподіваюся, що твоя робота виправдає ці чутки. Інакше не посоромлюся викинути тебе назад на вулицю. Я зрозуміло висловилася?
— Так, мем.
— Можеш взяти собі бурдюк з водою.
— Дякую, мем, — Алізе зробила реверанс і пішла.
— О… і ще одне…
Алізе розвернулася.
— Так, мем?
— Роздобудь собі сноду якомога швидше. Не хочу більше бачити твоє обличчя.