Страница 85 из 122
Розділ двадцять дев’ятий
КАМРАН ПОГНАВСЯ ЗА НЕЮ, збігаючи сходами, мов дурень, ніби він узагалі міг наздогнати примару, ніби йому було б достатньо просто відшукати її. Як принц примудрився примирити у своїй голові захоплення дівчиною і вірність королю, було невідомо, але навіть коли здоровий глузд засуджував його за інакодумство, Камран не міг заперечувати страхітливих почуттів, що в ньому зароджувалися. Його вчинки були водночас і зрадницькими, і марними, та все ж він не міг зупинитися, не міг заспокоїти калатання свого серця, не міг вгамувати божевілля, що охопило його.
Він повинен побачити її… поговорити з нею ще хоча б раз…
— Заради всього святого, де ти був, дитино?
Камран різко зупинився на сходовому майданчику, його свідомість повернулася до тіла із силою удару грому.
Тітка стояла кількома сходинками нижче і дивилася на нього, однією рукою притримуючи спідницю, а іншою тримаючись за поручні. Вона стояла лише двома маршами вище першого поверху, але він побачив — у легкому блиску її брів, у різкій складці на чолі, — скільки коштувало старшій жінці розшукати його.
Камран сповільнився.
Утома навалилася так раптово, немов він відчув удар, і Камран схопився за поручні, намагаючись встояти супроти нападу.
Він заплющив очі.
— Пробачте мені, — сказав він, тихо переводячи подих. — Я втратив лік часу.
Він почув несхвальне тітчине цокання і, розплющивши очі, побачив, що вона уважно роздивляється його волосся, очі, навіть рукави светра, які він в якийсь момент підтягнув на передпліччях. Камран безмовно опанував себе, розгублено провівши рукою по волоссю, прибираючи чорні кучері, що впали на очі.
Йому було страшно усвідомлювати, як легко розділилися його серце і розум.
Герцогиня Джаміла стиснула губи й простягнула руку, тож Камран швидко скоротив відстань між ними, вклавши її ніжні пальці в згин свого ліктя. Він обережно допоміг старшій жінці спуститися сходами.
— Отже, — сказала вона. — Кажеш, що втратив лік часу.
Камран видав якийсь невпевнений звук.
— Зрозуміло, — його тітка зітхнула. — У всякому разі ти, здається, непогано погуляв будинком. Слуги всі в розгубленості від твоїх замислених поглядів. Спочатку вуличний хлопчина, потім служниця, а тепер ти блукаєш будинком, тужливо дивлячись у вікна. Вони всі вважають тебе трагічним, безнадійним романтиком, і я здивуюся, якщо всі їхні плітки не принесуть тобі завтра кілька сантиметрів у газеті. — Вона завагалася на сходинці, глянувши на нього. — Бережи себе, дитино. Дівчата можуть почати непритомніти від одного твого вигляду.
Камран примусив себе усміхнутися.
— У вас дар, люба тітонько. Ваша улесливість — це завжди найвитонченіша вигадка.
Вона хрипко засміялася.
— Гадаєш, я перебільшую?
— Гадаю, вам подобається перебільшувати.
Вона злегка ляснула його по руці.
— Зухвале хлоп’я.
Цього разу його усмішка була щирою.
Спустившись на перший поверх, вони йшли великою кімнатою, а серце Камрана все ще відмовлялося вгамувати своє скажене биття. Він так довго перебував у темряві, що був шокований, побачивши, що сонце все ще світить крізь високі вікна. Він відвернувся від сяйва, тамуючи гострий біль, що пронизав його наскрізь від цього видовища. Камран знав молоду жінку, яка б дуже тішилася сонцем, яка б знаходила розраду в його світлі.
Місяць — велика розрада для мене.
З певним відчаєм він усвідомив, що тепер усе нагадуватиме йому про неї. Сонце і місяць, зміна світла і темряви.
Рожеві троянди.
Там…
вони були просто там, яскраві гілочки у вазі, композиція стояла в центрі високого столу в кімнаті, яку вони зараз займали. Відірвавшись від тітки, Камран, не роздумуючи, підійшов до букета, обережно витягнув квітку з вази, перебираючи пальцями оксамитові пелюстки, і підніс її до носа, вдихаючи п’янкий аромат.
Тітка різко розсміялася, від чого Камран здригнувся.
— Змилуйся, мій любий, — сказала вона. — Звістка про нашого меланхолійного принца пошириться далеко за межі Сетару, якщо ти найближчим часом не проявиш хоч трохи розсудливості.
Принц з неабиякою обережністю повернув квітку у вазу.
— Невже наш світ настільки безглуздий, — тихо промовив він, — що кожен мій вчинок заслуговує розголосу і вартий аналізу? Невже мені не дозволено мати хоч крихту людяності? Невже я не можу насолоджуватися простою красою без осуду і підозр?
— Навіть те, що ти ставиш таке питання, говорить мені, що ти не в собі, — вона підійшла ближче. — Камране, одного дня ти станеш королем. Люди дивляться на твій характер як на передвісника всіх прийдешніх подій. Температура твого серця визначатиме стиль твого правління, що вплине на все їхнє життя. Безумовно, ти не забуваєш про це. Ти не можеш ображатися на людей за їхню цікавість — не тоді, коли знаєш, як сильно твоє життя стосується їхніх власних.
— Звісно, ні, — мовив він з награним спокоєм. — Як я можу? Я ніколи не повинен обурюватися їхніми страхами й ніколи не зможу забути кайдани, які так виразно оздоблюють кожну мить мого життя.
Його тітка зробила глибокий, тремтливий вдих, прийнявши простягнуту принцом руку. Вони пішли повільно прогулюватися.
— Ти починаєш мене лякати, дитино, — тихо промовила вона. — Не хочеш розповісти, що тебе так тривожить?
Тривожить
.
Так.
Щось змінилося в Камранові. Він знав — відчував, що його серце перемістилося, що ребра зімкнулися навколо легенів, немов кулак. Він був іншим, вибився з колії і не знав, чи це відчуття зникне.
Алізе
.
Він усе ще чув шепіт її голосу, як вона втиснула своє ім’я в темряву між ними, як вона затамувала подих, коли він поцілував її. Вона торкалася його з ніжністю, яка зводила з розуму, дивилася в його очі зі щирістю, яка ламала його.
Від самого початку в її поведінці не було жодної фальші, жодної претензійності, жодної болісної сором’язливості. Принц ані вразив Алізе, ані злякав її. Камран, без сумніву, знав, що вона судила про нього лише за його заслугами, а не за корону, будь вона проклята. Те, що вона вважала його гідним, те, що віддалася йому хоча б на мить…
Лише в цю секунду він усвідомив, як сильно прагнув її схвальної реакції. Її судження про його характер якимось чином стало вирішальним для його ставлення до самого себе.
Як?