Страница 84 из 122
— Алізе, — сказав він, рухаючись до неї. Вона побачила страждання в його очах, спалах паніки. — Будь ласка, не зникайте. Не зараз, не тоді, коли я щойно вас знайшов.
Вона дивилася на нього, її серце калатало в горлі.
— Безумовно, ви мусите розуміти, — сказала вона. — Між нашими життями не існує мосту, не існує шляху, який з’єднує наші світи.
— Яке це має значення? Хіба це не стане моєю імперією, де я правитиму так, як вважатиму за потрібне? Я збудую міст. Зможу розчистити шлях. Чи ви не вважаєте мене спроможним на це?
— Не кажіть зараз того, чого не можете знати. Ми обоє не при здоровому глузді…
— Я втомився, — сказав він, намагаючись дихати, — бути при здоровому глузді. Мені більше до вподоби таке божевілля.
Алізе обома руками схопилася за ручку своєї сумки, зробивши нервовий крок назад.
— Ви не повинні… Ви не повинні говорити мені такі речі…
Він підійшов ближче.
— Чи знаєте ви, що сьогодні вночі я повинен обрати собі наречену?
Алізе здивувалася власному шоку від цього, невиразній нудоті, яка вразила її. Їй раптово стало погано. Вона почувалася розгубленою.
— Мені судилося одружитися з абсолютно незнайомою людиною, — говорив він, — із жінкою, котру інші обрали моєю дружиною, щоб одного дня вона стала моєю королевою.
— Тоді… тоді я вітаю вас…
— Благаю, не робіть цього, — він стояв перед нею, простягнувши одну руку, немовби міг доторкнутися до неї. Вона не могла вдихнути, не знаючи, чи зробить він це, а потім не могла вдихнути, коли він нарешті це зробив, коли кінчики його пальців торкнулися її стегна, потім вище, угору по вигину корсета, злегка тремтячи, віддаляючись.
— Невже ви не дасте мені надію? — прошепотів він. — Скажіть, що ми ще побачимося. Попросіть мене дочекатися вас.
— Як ви можете говорити такі речі, коли знаєте, що наслідки будуть жахливими — ваш народ подумає, що ви збожеволіли, ваш король відмовиться від вас.
Неймовірно, але Камран засміявся, і це прозвучало сердито.
— Так, — сказав він тихо. — Мій король відмовиться від мене.
— Камране…
Він ступив уперед, а вона відступила на крок, різко втягнувши повітря.
— Ви повинні… ви повинні знати, — мовила Алізе, її голос затремтів. — Я маю сказати вам, як я вдячна за те, що ви зробили сьогодні — за те, що намагалися захистити мене. Я в боргу перед вами, сір, і я не скоро про це забуду.
Вона побачила, як змінився вираз його обличчя, як у ньому зароджувалося усвідомлення того, що вона справді піде, що саме так вони розлучаться.
— Алізе, — сказав він з яскравими від болю очима. — Будь ласка… не треба…
А потім вона зникла.