Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 83 из 122

— Друзями? — перепитав він збентежено. — Якщо ви хотіли мене образити, то знайте — вам це вдалося.

— Ви маєте рацію, — вона усміхнулася. — Ми не маємо жодної надії навіть на дружбу. Краще просто попрощатися. Потиснемо руки?

— О, тепер ви мене справді образили.

— Не бійтеся, ваша високосте. Ця коротка інтермедія відійде на цвинтар, населений усілякими напівзабутими спогадами.

Він видав короткий безрадісний сміх.

— Ви отримуєте задоволення від того, що мучите мене цією маячнею?

— Трохи так.

— Що ж, мені приємно усвідомлювати, що я принаймні зробив вам послугу.

Вона все ще усміхалася.

— Прощавайте, — прошепотіла вона. — Наш час разом добіг кінця. Ми більше ніколи не зустрінемося. Наші світи більше ніколи не перетнуться.

— Не кажіть цього, — мовив він, раптово ставши серйозним. Його рука перемістилася на її талію, подорожуючи вгору по вигину її грудної клітки. — Скажіть що завгодно, тільки не це.

Алізе більше не усміхалася. Її серце калатало так сильно, що їй здавалося, ніби на ньому з’являться синці.

— Що ж мені сказати?

— Своє ім’я. Я хочу почути його з ваших вуст.

Вона затамувала подих. Повільно випустила його.

— Мене звуть, — мовила вона, — Алізе. Я Алізе із Саама, дочка Сіавоша і Кіани. Хоча ви, можливо, знаєте мене краще як втрачену королеву Арії.

Він завмер.

Нарешті ворухнувся, однією рукою обхопивши її облич­чя, його великий палець на мить торкнувся її щоки і знову зник. Голос перетворився на шепіт, коли він промовив:

— Бажаєте знати і моє ім’я, ваша величносте?

— Камран, — тихо відповіла вона. — Я вже знаю, хто ви.

Вона не очікувала на поцілунок, адже темрява залишила її без попередження, коли їхні губи зустрілися, коли він захопив її вуста із жагою, яка викликала у неї болісний звук, слабкий крик, що шокував її.

Вона відчувала його розпач, коли він торкався її, коли цілував її щомиті з більшою потребою, ніж раніше, пробуджуючи в Алізе відповідь, яку вона не могла виразити словами. Вона лише вдихала його, втягувала аромат його шкіри у свою кров, темний квітковий аромат вражав її свідомість, подібно до опіата. Камран провів руками по її тілу з неприхованим бажанням, на яке вона відповіла взаємністю, про що навіть не підозрювала. Навіть не замислюючись, вона потягнулася до нього, обвивши руками його шию. Занурила пальці в шовк його волосся, і він на мить застиг, перш ніж поцілував її так глибоко, що вона відчувала його смак, тепло і насолоду знову і знову. Кожен сантиметр її шкіри раптом наповнився такими відчуттями, що вона ледве могла поворухнутися.

Ні, вона не хотіла ворушитися.

Вона наважилася доторкнутися до нього, відчути його широкі груди, скульптурні лінії його тіла. Усвідомила, як він змінився, коли вона досліджувала його. Але почула його важке дихання, коли вона торкнулася губами гострої лінії його щелепи, вигину його шиї. Камран видав звук — низький стогін у горлі, розпаливши в її грудях полум’я, що розлилося по шкірі, перш ніж його спина раптово опинилася біля стіни, а руки обхопили її за талію. Проте здавалося, що вона не може підступити ближче. Вона вгадала розпач, коли він відсторонився, відчуваючи втрату. Коли юнак цілував її щоки, її заплющені очі, його руки раптом опинилися в її волоссі, висмикуючи шпильки, тягнучись до ґудзиків її сукні…

Ох.

Алізе відірвалася, спіткнувшись на нестійких ногах.

Її кістки не переставали тремтіти. Вони обоє намагалися перевести подих, але Алізе ледве впізнавала себе в ту мить, ледве чула шалений стукіт свого серця, незбагненне бажання, що піднялося всередині неї. Вона хотіла того, чого не могла навіть назвати, чого, як вона знала, ніколи не зможе отримати.

Що вона накоїла?

— Алізе.

Хвиля почуттів пронизала її наскрізь, коли вона почула його змучений голос, її ім’я на його губах. Її груди здіймалися, корсет здавався занадто тісний. У неї раптово запаморочилося в голові, їй відчайдушно бракувало повітря.

Господи, вона втратила глузд.

З ардунійським принцом не варто жартувати. Вона знала це, і все ж якимсь чином, на якусь мить, здалося, що це не має значення. Вона втратила розум і тепер страждатиме за це, за свою нерозсудливість. Уже страждала за це, якщо біль у її серці міг слугувати хоч якимось свідченням.

Алізе не хотіла нічого, окрім як знову кинутися в його обійми, хоча й знала, що це порив божевілля.

— Пробачте мені, — прошепотів Камран, його голос був хрипким, майже невпізнанним. — Я не хотів… Я не думав…

— Я не образилася, — сказала вона, намагаючись опанувати себе. — Вам не варто хвилюватися з цього приводу. Ми обоє були трохи не при своєму розумі.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — сказав він з почуттям. — Я не зробив нічого, чого б не хотів. Нічого не бажаю більше, аніж зробити це знову.

О ні, вона не могла дихати.

Алізе усвідомила, навіть коли її тіло тремтіло, лишався єдиний незаперечний факт: те, що сталося між нею і принцом, було набагато більше, ніж поцілунок. Навіть недосвідчена, Алізе зрозуміла, що між ними спалахнуло щось надзвичайне.

Щось незвичайне.

Найважливішим було те, що вона спершу має усвідомити: вони не мають майбутнього.

Звідкись вона знала… вона бачила доволі ясно, що посаджене між ними зернятко зацвіло. Із землі під її ногами з’явилися тремтливі зелені пагони, які, якщо їх плекати, могли б одного дня перетворитися на щось величне: на високе дерево, яке не лише плодоносило б і давало тінь, а й мало б міцний стовбур, на який вона могла б спертися своїм втомленим тілом.

Це було неможливо.

Не лише неможливо, а й небезпечно. Згубно. Не лише для них самих, але й для королівства, в якому мешкають. Їхні життя були спрямовані одне проти одного. Він мав королівство, яким мусив колись правити, а вона мала своє власне життя, яке мусила жити далі. Будь-який інший шлях привів би лише до хаосу.

Його дід намагався її

вбити

.

Ні, Алізе зрозуміла, навіть якщо це пронизувало її серце: якщо вона не знищить цю тендітну квітку між ними зараз, одного дня вона виросте достатньо великою, щоб розчавити їх обох.

Вона повинна піти.

Дівчина зробила крок назад і відчула, як дверна ручка впилася їй у хребет.

— Зачекайте, — сказав принц. — Будь ласка…

Вона відступила, обхопила ручку і штовхнула її.

До кімнати проник єдиний слабкий промінь світла. Вона помітила в кутку свою сумку і швидко підняла її.