Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 70 из 122

— Ви її недооцінили, — тихо мовив Камран. — Ви мали послати двадцять чоловіків. Ви повинні були передбачити її винахідливість. Ви помилилися і, замість того щоб визнати свою провину, вирішили, що краще звинуватити онука. Ви з такою легкістю мене засудили. Сір, невже я вам настільки непотрібний?

Король Заал видав звук, недовірливо пирхнувши.

— Гадаєш, мені було приємно ухвалювати таке рішення? Я зробив те, що повинен був зробити — те, що вважав правильним, зважаючи на переконливі непрямі докази. Якби ти сьогодні допоміг дівчині, то став би зрадником своєї корони, своєї імперії. Я зробив милість, засудивши тебе до такої м’якої долі, як ув’язнення, адже тут принаймні ти був би в безпеці. Якби про твою зраду дізналися люди, натовп дуже швидко розтерзав би тебе. Безумовно, ти можеш зрозуміти, — вів далі король, — що мій обо­в’я­зок — насамперед перед імперією, якими б болісними не були наслідки. Ти повинен знати це краще за всіх. Ти заходиш надто далеко, Камране, — Заал похитав головою. — Ти ж не можеш вірити, що мені подобалося підозрювати твою причетність до цього, і я відмовляюся далі слухати ці драматичні нісенітниці.

— Драматичні нісенітниці? — Очі принца розширилися. — Вважаєте, що я драматизую, ваша величносте, обра­жаючись на вашу готовність засудити мене до цього, — він жестом показав на сиру клітку позаду себе, — не маючи жодних реальних доказів?

— Ти забуваєш, що я спершу дав тобі можливість виправдати себе.

— Справді, ви дозволили мені спочатку захистити себе від жорстокого нападу, замовленого проти мене самим його величністю…

—

Досить

, — сердито сказав дідусь, його голос підвищився на октаву. — Ти звинувачуєш мене в тому, чого не розумієш, дитино. Тих рішень, які мені довелося прий­няти за час мого правління, і речей, які мені довелося зробити, щоб захистити трон, вистачило б підживлювати твої нічні кошмари на цілу вічність.

— Боже, які радощі чекають на мене попереду.

— Ти смієш жартувати? — похмуро запитав король. — Ти мене дивуєш. Я ніколи не давав тобі приводу думати, що керувати імперією буде легко чи бодай на мить приємно. Адже якщо корона не вб’є тебе першою, вона зробить усе можливе, щоб заволодіти твоїми тілом і душею. Цим королівством ніколи не зможуть правити слабкодухі. Лише від тебе одного залежить, чи знайдеш ти в собі сили, необхідні для виживання.

— І це те, що ви думаєте про мене, ваша величносте? Вважаєте мене слабкодухим?

— Так.

— Зрозуміло, — принц розсміявся, провівши обома руками по обличчю і волоссю. Він раптом відчув утому й подумав, чи не було це все лише сном, дивним жахіттям.

— Камране.

Що це було, це відчуття? Ця напруга в грудях, це печіння в горлі? Це був опік від зради? Від розбитого серця? Чому Камран раптом відчув, що може заплакати?

Він не заплаче.

— Ти гадаєш, що співчуття нічого не коштує, — різко сказав дідусь. — Гадаєш, що помилувати невинне життя — це легко, а вчинити інакше — лише ознака нелюдяності. Ти ще не усвідомлюєш, що володієш розкішшю співчуття, бо замість тебе я несу тягар будь-якої жорстокості, будь-якої немилосердності, необхідних для забезпечення виживання мільйонів. Я розганяю темряву, — сказав король, — щоб ти міг насолоджуватися світлом. Знищую твоїх ворогів, щоб ти міг правити. І все ж тепер, у своєму невігластві, ти вирішив ненавидіти мене за це. Навмисно не розумієш моїх мотивів, хоча в душі знаєш, що все, що я коли-небудь робив, було для того, щоб забезпечити твоє виживання, твої щастя і успіх.

— Ви так вважаєте, дідусю? — тихо запитав Камран. — Те, що ви кажете — правда?

— Ти знаєш, що це правда.

— Як же тоді, скажіть на милість, ви забезпечите мені виживання і щастя, погрожуючи відтяти мені голову?

— Камране…

— Якщо це все, ваша величносте, — принц уклонився, — я повернуся до себе в кімнату. Ніч була надзвичайно довгою.

Камран був уже на півдорозі до виходу, коли король сказав:

— Чекай.

Принц завагався, важко вдихнувши. Він не озирнувся, промовивши:

— Так, ваша величносте?

— Приділи мені ще хвилину, дитино. Якщо ти справді хочеш засвідчити мені свою вірність імперії…

Камран різко обернувся, відчувши, як напружилося його тіло.

— …то я хочу доручити тобі одну дуже важливу справу.