Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 66 из 122

Розділ двадцять третій

АЛІЗЕ ПРИГОЛОМШЕНО ДИВИЛАСЯ на постать, що схилилася перед нею.

— Пробачте мені, — тихо мовив незнайомець. — Я лише повинен був триматися поруч з вами цієї ночі на випадок, якщо вам знадобиться допомога, яка, очевидно, вам не треба. — Навіть у тіні вона побачила проблиск його усмішки. — Однак мій світлячок цілком зачарований вами і щоразу за першої-ліпшої нагоди намагається привернути вашу увагу.

— То це ваш світлячок?

Незнайомець кивнув.

— Зазвичай він слухняніший, але коли бачить вас, то, здається, зовсім забуває про мене, і останні два дні чіпляється до вас проти моєї волі. Уперше він не послухався мене того вечора, коли ви зустрілися з ним у Будинку Баз, — проскочив крізь кухонні двері, хоча я категорично заборонив це робити. Прошу вибачення за будь-які незручності, спричинені його імпульсивністю.

Алізе спантеличено закліпала на нього.

— Хто ви такий? Звідки мене знаєте? Звідки знали, що сьогодні мені може знадобитися допомога?

Незнайомець широко усміхнувся, виблискуючи в темряві білизною зубів. Простягнув руку в рукавичці, в якій була маленька скляна куля.

— Насамперед, — сказав він. — Це вам.

Алізе раптово заклякла.

Вона одразу впізнала предмет. Він називався

нос

та

— старе туланське слово, що означає «довіра». Сказати, що вони були рідкісними, було б значним применшенням правди. Алізе від самого дитинства не бачила жодної з них, гадала, що вони втрачені з плином часу.

Алізе обережно взяла в руку маленький предмет.

За всю історію було виготовлено лише кілька ност, оскільки їх створення вимагало древньої магії, якою володіли лише Провидці. Батьки Алізе часто розповідали їй, що магія в Тулані була іншою — сильнішою, ніж в Арду­нії. Південна імперія хоч і була невеликою, але мала потужнішу концентрацію мінералів у горах і, як наслідок, набагато більшу чисельність Провидців. Багато джинів втекли до Тулану під час перших війн з глиняними саме з цієї причини: у тамтешніх горах існувало щось, що кликало їх, наповнювало їх силою.

Принаймні Алізе таке чула.

Вважали, що кілька ност, що були в Ардунії, викрали з Тулану: кілька маленьких пам’яток про численні провальні війни.

Алізе не могла навіть уявити, як цей незнайомець роздобув щось настільки цінне.

Вона зачудовано подивилася на нього.

— Це мені?

— Будь ласка, вважайте це знаком моєї відданості, ваша величносте. Тримайте його завжди при собі, щоб вам ніколи не доводилося гадати, хто може бути вашим ворогом.

Алізе відчула, як її очі засльозилися від несподіваних емоцій.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Навіть не знаю, що сказати.

— Тоді я насмілюся попросити у вас пробачення. Ви страждали всі ці роки на самоті, не знаючи, скільки нас потайки шукали вас. Ми так вдячні, що нарешті вас знайшли.

— Ми?

— Так. Ми. — Ще один проблиск усмішки, але цього разу вже похмурої. — Про ваше перебування мені стало відомо лише нещодавно, ваша величносте, і я щодня чекав слушного моменту, щоб підійти до вас. Тим часом стежив за вами, щоб забезпечити захист, якщо знадобиться.

Поки він говорив, носта тепло світилася в її руці. Вона знала, якщо він хоч трохи збреше, куля перетвориться на лід. Думки Алізе закружляли так швидко, що вона ледве могла перевести дух.

— Можете підвестися, — прошепотіла вона.

Він так і зробив, повільно випроставшись та демонструючи тіло набагато ширше, ніж вона спершу підо­зрювала.

— Вийдіть на світло, — сказала вона.

Юнак вийшов на світло найближчого газового ліхтаря, полум’я якого освітило біляве волосся і світлі очі. Він був гарно і охайно вдягнений. Його одяг був виготовлений з вишуканої тканини, а пальто з верблюжої вовни пошито досконало. Якби не носта, вона нізащо не повірила б, що цей молодий чоловік бореться за її інтереси. Він був на вигляд занадто ситим.

Тепер вона намагалася зрозуміти, що з ним робити.

Проте що довше вдивлялася, то більше бачила. Юнак мав незвичайну вроду: його обличчя складалося з безлічі дрібних недоліків, які поєднувалися в щось цікаве.

Сильний

.

Дивно, але його риси трохи нагадували їй Оміда — смаглявий колір шкіри, щедрий розсип ластовиння на обличчі. Лише біляве волосся не надавало йому вигляду уродженця півдня.

Алізе зробила глибокий, урівноважений вдих.

— Ви, мабуть, не пам’ятаєте мою матір, — тихо промовив юнак, — але вона була придворною. Це сталося після укладення Вогненних Угод, коли джинам нарешті дозволили вільно долучитися до двору. Але на той час вона вже настільки звикла приховувати, ким є насправді, що продовжувала тримати свою сутність у таємниці.

Думки Алізе почали плутатися в голові. Коли носта стала теплішати в її руці, вона зрозуміла, що в цій історії є щось знайоме.

— В один із багатьох вечорів при дворі, — продовжував він, — моя мати підслухала, як покійна королева говорила про пророцтво, і тоді зрозуміла, що…

— Пророцтво? — Алізе насупилася, перебиваючи його. — Ви маєте на увазі, пророцтво про мене?

Юнак раптово завмер. Якийсь час він стояв мовчки.

— Сер? — запитала Алізе.

— Прийміть мої найщиріші вибачення, ваша величносте. — Тепер він звучав трохи стурбовано. — Я не підозрював, що ви не знали.

Серце Алізе закалатало.

— Не знала про що?

— Боюся, що знову мушу просити у вас вибачення, але ця історія доволі довга, і сьогодні не вистачить часу, щоб її розповісти. Тільки-но ви будете в безпеці, обіцяю пояснити все детальніше. Але сьогодні я не можу відлучатися надовго, інакше мою відсутність помітять.

Носта знову запалала.

— Зрозуміла, — видихнула Алізе.

Пророцтво

. Чи знали про це її батьки? Можливо, саме тому вони її сховали? Може, саме тому вбили всіх, хто її знав?

Юнак вів далі:

— Дозвольте лише сказати, що колись давно моя мати була знайома з вашими батьками. Вона була їхніми очима всередині палацових стін і часто навідувалася до вашого дому, завжди з новинами, які їй вдавалося дізнатися при дворі. Іноді вона брала мене із собою. Навряд чи ви пам’я­таєте мене, ваша величносте…

— Ні, — прошепотіла вона, її голос сповнився невірою. — Невже це правда? Невже це ви колись навчили мене грати в крем’яхи?

У відповідь усміхнений юнак сягнув рукою до кишені й простягнув їй один лісовий горіх.

Її тіло охопило раптове, болісне відчуття, таке велике полегшення, що вона ледве могла збагнути його масштаби.

Їй здалося, що вона зараз заплаче.