Страница 64 из 122
Лише коли він зник, Алізе нарешті видихнула. Вона подивилася навколо, на тіла, що встеляли вулицю. Дівчина зітхнула.
Алізе не отримувала задоволення від вбивства людей.
Смерть будь-якої живої істоти не давалася їй легко, адже це була не тільки важка і виснажлива справа, але й надзвичайно сумна. Протягом багатьох років Алізе намагалася лише ранити, але ніколи не вбивати. Намагалася домовлятися знову і знову. Завжди старалася проявляти милосердя.
Але кожного разу вони лише сміялися їй в обличчя.
Алізе на власному досвіді переконалася, що до незахищеної жінки маленького зросту і низького статусу вороги ніколи не ставитимуться з повагою. Вони вважали її дурною і безпорадною, а в її доброті вбачали лише слабкість.
Багатьом ніколи не спадало на думку, що милосердя Алізе було викуте не з кволої наївності, а з нестерпного болю. Вона не бажала занурюватися у свої жахіття. Натомість прагнула щодня переростати їх. І все-таки жодного разу її милосердя не приймали. Ніхто не відкидав свою темряву, щоб дозволити Алізе відволіктися від її власної.
Який вибір їй залишався?
З обважнілим серцем вона витягла ножиці для шиття з розірваної грудини чоловіка, витерла леза об його пальто і поклала їх у сумку. Відшукала на бруківці свою вишивальну голку, а потім витягла з горла іншого мертвого чоловіка шпильки, ретельно очистивши кожну з них перед тим, як устромити в подушечку.
Вона розмірковувала, чи їй знову доведеться переїжджати? Знову доведеться починати все спочатку?
Так скоро?
Вона ще раз зітхнула, поправивши спідниці, перш ніж підняти сумку і закрити її.
Алізе так втомилася, що не могла уявити, як пройде решту шляху додому пішки, і все ж…
Перед нею пролягала дорога, а під нею — дві ноги.
Вона не мала крил, не мала ні карети, ні коня. У неї не вистачало грошей на візника, і не існувало нікого, хто міг би її понести.
Як завжди, дівчина мусила нести себе сама.
Одна нога попереду іншої, один крок за раз. Вона залишатиметься зосередженою, поки не повернеться до Будинку Баз. Їй ще треба було загасити вогонь на кухні, але вона з цим упорається. Упорається з усім так чи інакше. Можливо, тільки тоді вона нарешті зможе…
Вона різко вдихнула.
Перед її очима промайнув єдиний промінь світла, який то з’являвся, то зникав.
Алізе повільно кліпнула. Її очі пересохли, відчайдушно потребуючи відпочинку. Господи, вона була надто втомлена для цього.
— Я вимагаю, щоб ти показався, — сказала вона роздратовано. — З мене досить цієї гри. Покажися або дай мені пройти. Благаю.
Раптом перед нею матеріалізувалася якась постать. Силует молодого чоловіка, обличчя якого Алізе не могла розгледіти. Несподівано він упав перед нею на одне коліно.
— Ваша величносте, — тихо промовив він.