Страница 60 из 122
Розділ двадцятий
НІЧ НАСТАЛА ЗАНАДТО швидко.
Камран лежав похмурий, розкинувшись на ліжку, закутаний в багряні простирадла. Його очі втупилися в далечінь, тіло мляво розпласталося, немов занурене у криваву ванну.
Це була драматична картина.
Море темно-червоного шовку, що огортало його, підкреслювало бронзові тони його шкіри. Золоте сяйво вміло розставлених світильників ще більше вимальовувало контури тіла, зображуючи його радше як статую, аніж живу істоту. Але Камран не помітив би таких речей, навіть якби намагався.
Він не вибирав ці простирадла. Як і лампи.
Не обирав одяг у своїй шафі чи меблі у своїй кімнаті. Усе, що йому по-справжньому належало, — це його мечі, які він сам викував і завжди носив із собою.
Усе інше в його житті він успадкував.
Кожна чашка, кожна коштовність, кожна застібка і черевик мали свою ціну, свої очікування. Спадщина. Камрана не просили обирати, натомість йому наказали підкоритися. Раніше це ніколи не здавалося йому особливо жорстоким, адже його життя не було таким уже й важким. Звісно, йому доводилося нелегко, але Камран не мав схильності до казок. Він не марив ілюзями, що міг би бути щасливішим, бувши селянином, і не мріяв про скромне життя із жінкою простого походження і з посереднім інтелектом.
Це було життя, яке досі ніколи не ставив під сумнів, оскільки раніше воно його не обмежувало. Він нічого не бажав і тому вважав за краще не опускатися до прагнення, адже це вважалося розвагою бідняків, людей, єдиною зброєю яких проти жорстокості світу була їхня уява.
Камран нічого не бажав.
Він мало дбав про їжу, адже її завжди було вдосталь. На матеріальні речі він дивився з презирством, оскільки для нього не було нічого рідкісного чи незвичайного. Золото, коштовності, найунікальніші речі на землі — якби він хоч трохи переймався цим, варто було б лише сказати Хазанові, і отримав би все, чого бажав. Але чого варті такі дрібниці? Кого він сподівався вразити брязкальцями й дрібничками?
Нікого.
Він ненавидів розмови, позаяк завжди було багато відвідувачів, нескінченних запрошень, сотні тисяч по всій імперії, якщо не мільйони тих, хто хотів з ним поговорити.
Жінки…
Жінок він бажав найменше. Бо що привабливого було у стосунках без жодної невизначеності? Кожна пристойна жінка, яку він коли-небудь зустрічав, була б щаслива бути його, навіть вважаючи його цілком негідним.
Жінки були, мабуть, його найбільшим прокляттям.
Вони масово переслідували його, дошкуляючи щоразу, коли він, за наказом короля, був змушений дати їм привід. Він здригався навіть від спогадів про свої рідкісні появи при дворі, світські заходи, на яких його присутність була обов’язковою. Його душила імітація краси, погано замасковане честолюбство. Камран не вирізнявся достатньою дурістю, аби бажати когось, хто лише претендував би на його гроші, його владу, його титул.
Сама думка про це викликала в нього огиду.
Колись він замислювався над тим, щоб шукати собі дружину за межами власного кола, але швидко зрозумів, що ніколи не знайде спільної мови з неосвіченою жінкою, а отже, ніколи не зможе вийти за межі свого оточення. Камран ненавидів дурнів будь-якого віку. Навіть найдивовижніша краса не могла, на його думку, компенсувати відсутність мізків. Він добре засвоїв цей урок ще в перші роки юності, коли мав необачність повестися лише на гарненьке личко.
Відтоді Камран раз по раз розчаровувався в молодих жінках, яких йому підсовували їхні підлесливі опікуни. Оскільки він не мав і ніколи не матиме достатньо часу, щоб самостійно прочісувати орди жінок, він швидко позбувся будь-яких очікувань щодо шлюбу, які колись міг би мати. Відкинувши думку про власне щастя, він легко змирився з долею: король і його мати виберуть йому найдостойнішу наречену. Навіть від партнерки навчився нічого не бажати й ні на що не сподіватися, змирившись із тим, що здавалося неминучим.
Обов’язок.
Дуже шкода, що єдина представниця першого і єдиного бажання юнака зараз — він подивився на годинник — так, майже напевно мертва.
Камран підвівся з ліжка, закутався в халат і підійшов до чайної таці, яку раніше залишив його міністр. На столі вже кілька годин стояв звичайний сервіз: срібний заварник, дві низенькі чайні склянки, мідна миска, наповнена щербатими, щойно нарізаними шматочками цукру. Тут стояла навіть маленька розмальована тарілка з великими фініками.
Камран підняв чашку з таці, зваживши її в руці. Склянка була не більша за його долоню і за формою нагадувала пісковий годинник: не мала ручки, тож її можна було тримати лише за обідок. Він легко стиснув горнятко кулаком, обхопивши пальцями його маленьке тіло. Гадав, чи не варто стиснути його сильніше, розчавити делікатну посудину в руці, щоб та розбилася і порізала йому шкіру. Біль, подумав він, може піти йому на користь.
Він зітхнув.
Обережно поставив склянку на тацю.
Принц налив собі холодного чаю, запхав між зуби шматочок цукру і одним ковтком осушив напій. Міцна гірка рідина лише злегка намочила шматочок цукру, залишивши його повільно розчинятися на язиці. Він злизав краплю чаю з губ, знову наповнив маленьку чашку і почав повільно ходити по кімнаті.
Камран зупинився біля вікна, довго споглядаючи місяць. Він знову випив чашку холодного чаю.
Була вже друга година ночі, але Камран навіть не сподівався заснути. Не наважувався заплющити очі. Боявся того, що може побачити уві сні, тих жахіть, які можуть переслідувати його вночі.
Насправді це його провина.
Він не цікавився подробицями. Не хотів знати, як вони прийдуть за нею. Не хотів, щоб його повідомили, коли справу буде зроблено.
Звісно, Камран навіть не здогадувався, наскільки гірше залишити такі деталі своїй уяві.
Він глибоко вдихнув.
Раптом злякався, почувши звук несамовитого грюкання у свої двері.