Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 56 из 122

— Ви помиляєтеся, ваша високосте. Я весь час уявляю своє життя без вас.

Камран звів брови.

— Але ти не заперечуєш, що тобі подобається твоє становище.

Запанувала коротка, напружена тиша, перш ніж Хазан неохоче зітхнув. Звук розірвав напругу між ними, але одразу ж змінився висловлюваннями.

— Ну ж бо, Хазане, — мовив принц. — Ти ж бачиш логіку в моїх аргументах. Ці люди — ідіоти. Незабаром Тулан вгризеться в наші горлянки, й тоді вони занадто пізно зрозуміють, наскільки були сліпими.

Хазан похитав головою.

— Ці

ідіоти

, як ви їх називаєте, становлять необхідний кістяк вашої імперії. Вони були віддані Ардунії ще до вашого народження. Вони знають вашу власну історію краще за вас і заслуговують на елементарну повагу…

У двері різко постукали, й Хазан перервав свою промову, щоб відповісти, перехопивши тацю з чаєм, перш ніж слуга встиг увійти до кімнати. Він грюкнув дверима, поставив тацю на найближчий стіл, налив їм обом по чашці й сказав:

— Отже. Я був на півдорозі до того, щоб висловити важливу думку, а ви тільки-но збиралися мене перебити.

Камран розсміявся, зробив швидкий ковток чаю і одра­зу ж вилаявся вголос.

— Чому цей чай такий гарячий?

— Перепрошую, сір. Я завжди сподівався, що одного дня ваш язик зазнає непоправної шкоди. Тепер бачу, що мої молитви були почуті.

— Господи, Хазане, тебе треба розстріляти, — принц похитав головою, ставлячи чашку на низький столик. — Скажи мені, будь ласка, — сказав він, повернувшись обличчям до свого міністра. — Скажи мені, чому…

чому

мене вважають дурнем, коли насправді я є єдиним голосом розуму?

— Ви дурень, сір, тому що поводитеся як дурень, — незворушно промовив Хазан. — Ви знаєте, що не годиться ображати своїх однодумців і підлеглих у гонитві за прогресом. Навіть якщо ви маєте рацію, це робиться не так. Не час шукати ворогів у власному домі.

— Так, але чи для цього знайдеться час? Може, пізніше? Завтра? Ти не міг би призначити час?

Хазан допив останній ковток чаю.

— Ви граєте роль кумедного розбещеного принца. Терпіти не можу вашої нерозважливості.

— О, облиш мене.

— Як я можу? Очікував від вас більшого, сір.

— Без сумніву, це була твоя перша помилка.

— Гадаєте, я не знаю, чому ви влаштували сутичку саме сьогодні? Знаю. Ображаєтеся, бо король має намір влаш­тувати бал на вашу честь, бо він наказав вам обрати дружину з-поміж гарних, вишуканих, розумних жінок, а ви воліли б побратися з тією, якій судилося його вбити, — Хазан похитав головою. — О, як ви страждаєте.

Камран потягнувся до чайника, відтак застиг.

— Міністре, ти глузуєш з мене?

— Я лише стверджую очевидне.

Камран випростався, забувши про чай.

— І все ж спостереження, яке для тебе таке очевидне, робить мене водночас бездушною істотою. Скажи: ти вважаєш мене нездатним до страждання? Невже я настільки негідний цього відчуття?

— З усією повагою, сір, але не думаю, що вам відомі страждання.

— Справді? — Камран відкинувся на спинку. — Яка мудрість від мого міністра. Ти проник мені у свідомість, чи не так? Здійснив прогулянку моєю душею?

— Досить, — тихо сказав Хазан. Він більше не дивився на принца. — Ви верзете нісенітниці.

— Нісенітниці? — мовив Камран, підіймаючи склянку. — Вважаєш, я верзу нісенітниці? Сьогодні вночі помре дівчина, Хазане, її смерть спровокована моєю власною зарозумілістю.

— Говорите як марнославний дурень.

Камран посміхнувся, але це був змучений вираз.

— І все ж? Невже це неправда? Що я настільки твердо вирішив засумніватися в бідній служниці? Що вважав її настільки нездатною на таку елементарну порядність, як проявити милосердя до голодної дитини, що наказав вистежити її, дослідити її кров?

— Не будьте дурнем, — сказав Хазан, але Камран бачив, що той говорив не від щирого серця. — Ви ж знаєте, що це щось серйозніше. Знаєте, що це стосується не лише вас.

Камран похитав головою.

— Я прирік її на смерть, Хазане, і ти знаєш, що це правда. Ось чому ти не хотів говорити тієї ночі, хто вона насправді. Ти вже тоді знав, що я накоїв.

— Так. Саме так, — Хазан провів рукою по обличчю. Раптом він здався втомленим. — А потім я побачив вас з нею на вулиці тієї ночі. Ви жалюгідний брехун.

Камран повільно підняв голову. Відчув, як прискорився його пульс.

— О так, — тихо промовив Хазан. — Чи ви думали, що я не зможу знайти вас під час зливи? Я ж не сліпий, еге ж? І не глухий, на жаль.

— Який же ж ти вправний, — м’яко сказав Камран. — Визнаю, я й гадки не мав, що мій міністр прагне на сцену. Підозрюю, що незабаром ти зміниш кар’єру.

— Я цілком задоволений тим, що маю, дякую, — Хазан кинув гострий погляд на принца. — Хоча гадаю, що це я повинен привітати вас, сір, з вашим блискучим виступом того вечора.

— Гаразд. Достатньо, — стомлено мовив Камран. — Я дозволив тобі вилаяти мене у своє задоволення. Без сумніву, ми обидва отримали свою порцію неприєм­ностей.

— Однак, — вів далі Хазан, — ви не переконаєте мене, що турбота про дівчину зумовлена лише добротою її серця — чи вашого, якщо вже на те пішло. Можливо, вас частково зворушує її невинність. Так, я міг би повірити в це, але всередині вас також відбувається внутрішня боротьба, викликана ілюзією. Ви нічого не знаєте про цю дівчину, а тим часом наші шановні Провидці передбачили, що вона стане причиною загибелі вашого діда. З усією повагою, сір, ваші почуття з цього приводу не повинні бути складними.

Камран мовчав, і між ними запанувала тиша.

Нарешті Хазан зітхнув.

— Зізнаюся, я не бачив її обличчя тієї ночі. Не так, як ви. Але, я так розумію, дівчина вродлива?

— Ні, — відповів принц.

Хазан видав дивний звук, схожий на сміх.

— Ні? Ви впевнені?

— Немає сенсу це обговорювати. Хоча, якби ти її побачив, гадаю, ти б зрозумів.

— Я розумію достатньо. Мушу нагадати вам, сір, що, як ваш міністр внутрішніх справ, я маю дбати про вашу безпеку. Моїм головним завданням є гарантування безпеки трону. Усе, що я роблю, спрямоване на те, щоб зберегти вам життя, захистити ваші інтереси…

Камран голосно розсміявся. Навіть для самого себе він здавався трохи божевільним.

— Не обманюй себе, Хазане. Ти захищаєш не мої інтереси.