Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 54 из 122

Розділ вісімнадцятий

КАМРАН ЗАДЕР ГОЛОВУ до блакитної мозаїки у військовій залі не лише для того, щоб помилуватися геометричною вигадливістю куполоподібної стелі, але й для того, щоб розім’яти змучену шию від жорсткого коміра свого жакета.

Принц лише тому згодився вдягнути його, бо камердинер запевнив, що він виготовлений із чистого шовку, який, як Камран припускав, мав бути зручнішим, ніж інший його офіційний одяг. Шовк нібито вважали гладеньким і приємним на дотик матеріалом, чи не так?

Як тоді пояснити те неподобство, в яке він був одягнений зараз?

Камран не міг збагнути, чому проклята річ була такою хрусткою і створювала стільки шуму, коли він рухався.

Його камердинер явно виявився ідіотом.

Знадобилося кілька годин, і гнів Камрана вщух рівно настільки, щоб він зміг дістатися додому. Його розчарування все ще кипіло на повільному, але постійному вогні, утім, коли серпанок люті розвіявся, Камран озирнувся навколо і вирішив, що єдиний спосіб пережити цей день — зосередитися на речах, які він може контролювати. Боявся, що в іншому разі щохвилини гнівно дивитиметься на годинник, поки не переконається, що дівчина мертва.

Так не годиться.

Набагато краще, подумав принц, вигнати своїх демонів гонитвою за відомим ворогом. Саме тому звелів Хазану зібрати з десяток високопоставлених воєначальників. Потрібно багато чого обговорити стосовно напруженості, що назрівала з Туланом, і Камран сподівався провести решту дня, розробляючи стратегію у військовій залі палацу. Гадав, що робота заспокоїть його.

Камран прорахувався.

Ніби цей день не був мерзенним від самого початку, Камран, здавалося, був приреченим провести його залишок в оточенні недоумків і йолопів, чия робота полягала в тому, щоб одягати його, спрямовувати й консультувати однаково невміло в усіх справах, як зовнішніх, так і внутрішніх.

Ідіоти, усі вони — ідіоти.

Зараз він слухав одного з цих ідіотів. Імперія Ардунія мала некорисного й непотрібного міністра оборони. І мало того, що ця брудна істота перебувала сьогодні у військовій залі, так він ще й не замовкав, щоб дозволити розумнішій людині заперечити йому.

— Безумовно, є певні занепокоєння стосовно відносин із Туланом, — говорив міністр, вимовляючи слова так мляво, що Камрану хотілося придушити цього чоловіка. — Але ситуація у нас під контролем, і я хотів би смиренно нагадати його високості — адже коли ці домовленості створювалися, наш шановний принц ще не ступив на поле бою, — що саме таємна ардунійська розвідка сприяла підвищенню кількох найвищих посадових осіб Тулану, на яких тепер можна розраховувати. Вони повідомлять будь-яку важливу інформацію своїм ардунійським союзникам…

Камран на мить заплющив очі, стиснувши кулаки, щоб не потовкти власні вуха чи не зірвати із себе жакет. Він мусив переодягнутися в офіційний одяг для цієї зустрічі, що було найбезглуздішим звичаєм мирного часу. Майже десятиліття, які вони провели поза полем бою, зробили колись легендарних лідерів Ардунії огрядними й млявими, позбавивши ці військові зібрання нагальності й водночас принижуючи їх усіх.

Камран не лише був принцом Ардунії, але й одним із п’яти генерал-лейтенантів, відповідальних за п’ять польових армій, кожна з яких налічувала по сто тисяч солдатів, і він ставився до своєї посади доволі серйозно.

Коли настане час Камрану посісти трон, він успадкує також і роль свого діда як командувача всієї ардунійської армії. Знайдеться небагато тих, кого не обурювало неминуче підвищення принца до почесного звання в такому юному віці. Так, титул мав би перейти до його батька, але такою виявилася доля Камрана. Він не міг втекти від неї, як і не міг воскресити мертвого. Йому залишалося лише працювати старанніше і діяти розумніше, щоб показати, чого він вартий.

Це могло б пояснити, чому його товариші не надто радо сприйняли надмірно агресивний намір Камрана і майже називали його неосвіченою дитиною за те, що він наважився запропонувати превентивний удар на туланську землю.

Камрану було байдуже.

Це правда, що ці чоловіки мали багаж років і десятиліття досвіду, якими вони підкріплювали свої ідеї. Проте вони змарнували останні кілька мирних років, вважаючи за краще байдикувати у своїх великих маєтках, покинувши своїх дружин і дітей, щоб витрачати кошти на куртизанок та притупляти свій мозок опіумом.

Тим часом Камран читав щотижневі звіти, надіслані з дивізій.

По всій імперії налічувалося п’ятдесят дивізій, кожна з яких складалася з десяти тисяч солдатів, і кожною командував генерал-майор, в обов’язки якого входило проведення щотижневих виступів, на яких він звітував про основні важливі дані, отримані від нижчих бата­льйонів і полків.

Ці п’ятдесят окремих доповідей вручали

не

безпосеред­нім командирам, а міністру оборони, який читав матеріа­ли й передавав відповідну інформацію королю і п’ятьом його генерал-лейтенантам. П’ятдесят доповідей з усієї імперії, кожна на п’ять сторінок.

Це становило двісті п’ятдесят сторінок на тиждень.

Щомісяця тисяча сторінок важливого матеріалу потрапляла одній самовдоволеній людині, на яку сам король покладався, ухвалюючи рішення і настанови.

Ось тут

Камранові увірвався терпець.

Поширення ключової інформації через міністра оборони — це давня практика, яка була започаткована під час війни, щоб заощадити високопоставленим особам критичні години, які вони витратили б на вивчення сотень сторінок матеріалів. Колись це мало сенс. Але в Ардунії вже сім років панував мир, а його колеги-лейтенанти все ще не читали доповіді, покладаючись на міністра, який з кожною годиною втрачав свій професіоналізм.

Камран давно вже обійшов цю безглузду практику, вважаючи за краще читати зведення повністю через призму власного розуму, а не міркувань міністра.

Якби хтось інший у кімнаті потрудився прочитати доповіді з різних куточків імперії, міг би побачити те, що бачив Камран: спостереження були водночас дивовижними й тривожними і, зрештою, вимальовували похмуру картину відносин Ардунії з південним королівством Туланом. На жаль, їх ніхто не читав.

Щелепа Камрана стиснулася.