Страница 53 из 122
Після цих слів Омід почервонів, навіть кінчики його вух стали багряними.
— О, я не намагався тебе убити, присягаюся, я б ніколи цього не зробив. Я лише… — він ковтнув, — я лише… розумієш, я був таким голодним, що не міг ясно мислити… ніби в мене вселився демон.
Алізе накрила своєю перемотаною долонею його вкриту ластовинням руку, обережно стиснувши.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Демон пішов. І я приймаю твої вибачення.
Омід підвів погляд.
— Справді?
— Так.
— Просто так? Навіть не мушу благати?
— Ні, благати не потрібно, — вона засміялася. — Хоча… можу я поставити тобі зухвале питання?
— Що завгодно.
— Що ж. Пробач, що це так звучить, не маю на увазі жодної зневаги, але мені здається дивним, що люди короля так легко погодилися на твоє прохання. Усе вище суспільство, мабуть, ладне з’їсти себе, аби лише отримати шанс на одне з таких запрошень. Не можу уявити, щоб вручення тобі двох запрошень вони сприймали за якусь дрібницю.
— О, це правда, жодних сумнівів, але, як казав раніше, я тепер доволі важливий. Я їм потрібен.
— О?
Він кивнув.
— Майже впевнений, що мені належить бути там як трофей, — сказав він. — Живий доказ.
Алізе з подивом виявила, що в тоні Оміда не було зарозумілості, а лише тиха мудрість, не властива його віку.
— Трофей? — перепитала вона, помалу усвідомлюючи. — Маєш на увазі, трофей для принца?
— Саме так.
— Але навіщо принцу такий трофей? Хіба його самого недостатньо?
— Не можу сказати. Мені здається, я мушу нагадати людям, ну розумієш, про милостиву імперію. Розповісти казку про героїчного принца і вуличного щура з півдня.
— Зрозуміла. — Ентузіазм Алізе згас. — І він був? — запитала вона через мить. — Героїчним?
— Не можу з упевненістю сказати, — Омід знизав плечима. — У момент, коли він рятував моє життя, я був практично мертвим.
Алізе притихла, пригнічена нагадуванням про те, що ця жвава, сповнена сил дитина намагалася вкоротити собі віку. Вона намагалася придумати, що сказати далі, але запнулася.
— Перепрошую.
Вона підвела погляд.
— Так?
— Це лише… я щойно усвідомив, що ти не називала мені свого імені.
— О, — вона злякалася. — Так. Звісно.
Алізе вдалося прожити довгий час, нікому не називаючи своє ім’я. Навіть місіс Аміна ніколи не прагнула знати — віддавала перевагу називати її
«ти»
і
«дівчино»
. Хоча якої шкоди вона завдасть, якщо зараз назве Оміду своє ім’я? Та й хто їх слухав?
Вона тихо промовила:
— Я Алізе.
— Алізе, — повторив хлопчик, випробовуючи форму цього слова на язиці. — Гада…
—
Досить
, — місіс Аміна схопила зі столу пісковий годинник. — Цього цілком достатньо. Твої п’ятнадцять хвилин минули. Повертайся до роботи, дівчино.
Алізе блискавично схопила сувій, засунувши його в рукав з майстерністю досвідченої злодійки. Вона скочила на ноги й зробила реверанс.
— Так, мем, — мовила.
Вона кинула погляд у бік Оміда, ледь помітно кивнувши йому, і побігла до коридору, коли він вигукнув:
— Minda! Setunt tesh.
Завтра! О дев’ятій годині
. Manotan ani!
Зустрінемося там!
Місіс Аміна випросталася, гнівно притиснувши руки до боків.
— Хто-небудь, будь ласка, виведіть цю дитину на вулицю. Негайно.
Двоє лакеїв миттю з’явилися з простягнутими руками, немов хотіли накинутися на хлопчика, але Омід лишився непохитним. Усміхався, притискаючи сувої до грудей і, вислизнувши з-під їхніх рук, промовив:
— Bep shayn aneti, eh? Wi nek snoda.
Одягни щось гарне, гаразд? І жодної сноди.