Страница 52 из 122
, — мовив Омід, із силою вдаривши по столу.
Алізе підвела погляд.
Mizon —
фештунське слово, яке непросто перекласти, але його використовували для опису невимовної емоції, несподіваного моменту, коли двоє людей розуміли одне одного.
— Mizon, — повторив Омід, цього разу похмуро. — Як моя мати в моїй душі.
— Мій батько також, — сказала Алізе, м’яко усміхнувшись і торкнувшись двома пальцями свого чола, а потім повітря.
— І мій, — хлопчик повторив жест — два пальці до чола, потім до повітря, — хоча його очі блищали. — Inta sana zorgana le pav wi saam.
Нехай їхні душі вознесуться до небесного спокою.
— Inta ghama spekana le luc nipaam, — відповіла вона.
Нехай їхні печалі відійдуть у небуття.
Це був заклик-відповідь, знайомий більшості ардунійців, молитва, яку завжди промовляють, згадуючи померлих. Алізе відвела погляд, глянувши на годинник. Вона не розплачеться тут. У них залишилося лише кілька хвилин, і вона не хотіла провести їх у смутку.
Вона шморгнула носом і радісно промовила:
— Отже, ти прийшов запросити мене на свято. Коли воно відбудеться? Хотіла б я приєднатися до тебе на післяобідню прогулянку, але, на жаль, мені не дозволено вдень залишати Будинок Баз. Можливо, ми могли б знайти галявину в лісі ввечері? Насолодитися пікніком під місяцем?
На її превеликий подив, Омід розсміявся.
— Ні, — сказав він, рішуче хитаючи головою. — Я хочу запросити тебе на
справжнє
свято. — Він знову розсміявся. — Мене запросили на бал завтра ввечері як особливого гостя короля. — Він дістав із внутрішньої кишені важкий позолочений сувій і розгорнув його на столі перед нею.
— Бачиш? Ось тут написано, — він декілька разів указав, — сказано, що я можу привести із собою на королівський бал одного гостя. — Омід дістав ще два сувої та розгорнув їх, поклавши перед нею. Пронумеровані запрошення були написані від руки складним каліграфічним почерком і скріплені королівською печаткою. Кожне з них стосувалося одного гостя.
Омід посунув запасне запрошення через стіл.
Алізе обережно взяла важкий сувій. Довго вивчала його, перш ніж підняла очі на хлопчика.
Вона була приголомшена.
— Хіба там не так написано? — запитав Омід за мить. Він знову подивився на сувій. — Я погано знаю ардунійську, але, здається, я правильно зрозумів. Чи не так?
Алізе ледве могла говорити від шоку, котрий відчувала.
— Пробач, — нарешті мовила. — Я не… боюся, я досі не… ох, — вона різко вдихнула, прикривши рот забинтованою рукою. — Це тому тебе впустили через парадні двері? Тому дозволили зі мною зустрітися? Ти… О боже мій. То вони справжні?
— Ти задоволена? — Омід подивився на неї, трохи випнувши груди. — Спочатку мені не дозволялося привести гостя, але я довго думав, як загладити свою провину, а потім, — він клацнув пальцями, — мене осяяло, просто так!
— Тож коли вони прийшли до мене наступного разу, я сказав їм, що дуже вдячний за запрошення, але мені лише дванадцять, зрозумійте, я ще дитина, а дитина не може відвідувати бал без супроводу, тож, будь ласка, дайте мені ще одне, інакше взагалі не зможу піти! І уявляєш, вони мене навіть нічого не запитали, жодного разу. Боюся, що королівські міністри виявилися дурнями.
Алізе взяла сувій до рук, розглядаючи воскову печатку.
— Отже, це… але це, либонь, справжнє. Мені навіть не снилося…
У той момент Алізе пережила безліч здивувань, але, мабуть, найбільш дивовижним було усвідомлення того, що, навіть попри її обов’язки в Будинку Баз, вона насправді може туди потрапити. Королівські бали зазвичай не починалися до дев’ятої чи десятої години вечора, а це означало, що Алізе могла покинути Будинок Баз у вільний від роботи час. Це було б не вперше, коли вона втрачала цілу ніч сну, але це ціна, яку вона з радістю заплатила б.
Їй навіть не треба комусь казати, куди йде, адже в неї немає друзів, котрі помітили б її тривалу відсутність. Насправді, якби вона мала кімнату у крилі для прислуги, їй, можливо, було б важче вибратися, адже більшість слуг мешкали у спільних кімнатах і, як наслідок, не могли нічого тримати в секреті.
Не те щоб це потрібно було тримати в секреті.
Присутність Алізе на такому балу не була б протизаконною, хоча вона сумнівалася, що людина у сноді має право відвідувати королівські заходи. І малоймовірно, що інші доброзичливо сприймуть ідею запрошення на королівський захід найнижчої, найменш значущої служниці Будинку Баз. Вона, звісно, здивувалася б, якби вони не зненавиділи її за це просто зі злості, але тоді…
Алізе насупилася.
Якщо Оміду дозволили увійти до Будинку Баз на підставі цих сувоїв, то хіба місіс Аміна вже не знала про запрошення? Хіба вона вже не була поінформована з цього приводу і не ухвалила своє рішення? Економка могла легко заборонити хлопчикові увійти, могла відмовити Алізе навіть у хвилинній розмові з ним. Чи може бути так, що її п’ятнадцять хвилин з дитиною були мовчазним схваленням саме такої розваги? Чи зробила місіс Аміна їй послугу?
Алізе прикусила губу. Важко було зрозуміти.
Утім, ця невпевненість не втримала її від мрій. Такий вечір був би рідкісним задоволенням для будь-кого, хоча, можливо, особливо для таких, як Алізе, яку вже багато років нікуди не запрошували.
Насправді вона вже страшенно довго не розважалася. Тож цей вечір мав би стати особливим досвідом, адже не лише буде захопливим за всіма ознаками, але й відбуватиметься разом із другом, з яким вона могла б змовлятися та ділитися історіями. Алізе подумала, що задовольнилася б навіть тим, щоб просто стояти в кінці бальної зали і дивитися, милуватися сукнями і яскравими деталями життя живого світу, що так відрізняється від її буденної тяжкої роботи. Це звучало незвично.
Це звучало
весело
.
— І ми зможемо цілу ніч їсти вишукану їжу! — мовив Омід. — Там мають бути всілякі фрукти, тістечка, горіхи, і о, впевнений, там буде солодкий рис і яловичі шашлички, і всілякі тушковані та мариновані овочі. Кажуть, королівський шеф-кухар — легенда. Це буде справжній бенкет, з музикою, танцями і…
Хлопчик завагався, слова завмерли в нього на язиці.
— Сподіваюся, — сказав він, ледь затинаючись. — ти розумієш, що в такий спосіб я хочу перепросити за свій проступок. Того ранку моя мама не пишалася б мною, і відтоді я постійно про це думаю. Ти навіть уявити не можеш, як мені соромно за те, що хотів тебе обікрасти.
Алізе ледь помітно усміхнулася.
— І за те, що намагався мене вбити?