Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 51 из 122

Розділ сімнадцятий

ВОНИ БУЛИ НЕ САМІ.

Кухарка застигла на місці з піднятим ножем, зацікавлено дивлячись на двох сумнівних товаришів, що нервово всілися за кухонний стіл. З-за рогу висунулася купка слуг — три голови, вишикувані, немов помідори на шампурі. Чимало інших визирало з дверних отворів, дехто сповільнював крок, проходячи повз. Усі чекали, коли прозвучить хоч одне слово.

Алізе не могла звинувачувати їх у такій цікавості.

Її теж приголомшив такий поворот подій. Ні вона, ні фештський хлопчик ще не встигли нічого сказати, адже тільки-но обмінялися першими палкими привітаннями, як зрозуміли, що навколо них зібралася половина прислуги, витріщаючись. Незважаючи на це, Алізе відчувала незвичайну радість, коли вони дивилися одне на одного через стіл, ніяково усміхаючись.

— Et mist ajeeb, nek? Hef nemek vot tan sora.

Це дуже дивно, еге ж? Те, що я не можу бачити твоїх очей.

Алізе усміхнулася.

— Han. Bek nemekketosh et snoda minseg cravito.

Так. Але я не можу зняти сноду, поки працюю.

Почувши цей нерозбірливий діалог, більшість слуг розчаровано зітхнула й повернулася до роботи. Алізе подивилася на тих, хто залишився, а потім на п’ятна­дцятихви­линний пісковий годинник, що стояв на столі. Піщинки невпинно пересипалися з однієї скляної колби в іншу, і кожна втрата сповнювала її страхом. Вона сумнівалася, що в Сетарі проживало багато слуг, якщо вони взагалі тут проживали, котрі розмовляли фештунською мовою, але Алізе не могла покладатися на таку неви­значеність.

Їм просто треба бути обережними.

Вона перевела погляд на фештського хлопчика, якому пішла на користь турбота Провидців. Регулярні купання та їжа надзвичайно змінили його: під усім тим брудом він виявився рожевощокою бадьорою дитиною, і коли тепер усміхався до неї, вона знала, що робив це щиро.

Її серце потепліло від цієї думки.

Вона промовила фештунською:

— Я так багато хочу розпитати тебе, але боюся, у нас мало часу. У тебе все гаразд, мій юний друже? Маєш доволі добрий вигляд.

— Так, дякую. Хотів би я сказати про тебе те саме, але я не бачу твого обличчя.

Алізе стримала сміх.

— Я радий, що ти наклала бинти на руки, — він спробував придивитися ближче, відтак відсахнувся, сполотнівши. — І я поранив твою шию, тепер я це бачу. Мені дуже шкода.

— О, — промовила вона тихо. — Це лише подряпина.

— Це більше, ніж подряпина. — Хлопчик випростався. — І я прийшов до тебе сьогодні, щоб загладити свою провину.

Вона усміхнулася, відчуваючи до хлопчика якусь незрозумілу прихильність.

— Пробач, — сказала вона. — Але моя цікавість бере гору над моїми манерами, і я повинна знати: як же тобі вдалося переконати їх впустити тебе через парадні двері?

Хлопчик засяяв, демонструючи зуби, які все ще були трохи завеликі для його обличчя.

— Маєш на увазі, чому оманливого, нікчемного, злодійкуватого безпритульного хлопчиська пустили через парадні двері?

Алізе відповіла йому взаємною усмішкою.

— Так. Саме так.

Хлопчика чомусь порадувала її відповідь, можливо, відчув полегшення від того, що вона не прикидалася, ніби між ними ніколи не траплялося нічого потворного.

— Ну, — промовив він, — адже я тепер важлива особа, чи не так? Принц врятував мені життя, еге ж? І сам король сказав, що дуже радий, що я не помер. Дуже радий. І у мене є папери, щоб довести це.

— Справді? — Алізе здивовано кліпнула. Вона мало вірила в те, що говорив хлопець, але його ентузіазм здавався їй чарівним. — Напевно, це добре для тебе.

Він кивнув.

— Вони годували мене яйцями майже щоранку, і, чесно кажучи, я не скаржусь. Але сьогодні, — сказав він, — сьогодні я прийшов до тебе, щоб загладити свою провину.

Алізе кивнула.

— Ти вже казав.

— Саме так, — мовив він, лише трохи голосно. — Я прийшов запросити тебе на свято!

— Зрозуміло, — сказала Алізе, нервово оглядаючи напівпорожню кухню. На щастя, більшість глядачів розійшлася, втративши надію почути, як вони розмовляють ардунійською. Алізе залишилася з хлопчиком наодинці, якщо не рахувати випадкових слуг, що проходили через кухню. Місіс Аміна, безсумнівно, була надто заклопотана своїми справами, щоб слідкувати за парою нікчем.

— Мати божа, свято. Це дуже люб’язно з твого боку… — Алізе завагалася, потім насупилася. — Знаєш, мені здається, я не знаю твого імені.

Хлопчик нахилився вперед, склавши руки на столі.

— Я Омід. Омід Шекарзаде. Родом з Єнту, з провінції Фешт, і мені не соромно про це говорити.

— Тобі й не повинно бути соромно, — здивовано мовила Алізе. — Я так багато чула про Єнт. Там справді так гарно, як говорять?

Омід кліпнув, розглядаючи її, немов вона з’їхала з глузду.

— Прошу вибачення, але останнім часом все, що я чую про будь-яке місце у Фешті, напевно, не годиться повторювати в пристойному товаристві.

Алізе усміхнулася.

— О, це тільки тому, що більшість людей дурні, чи не так? А решта ніколи не бувала у Фешті.

Очі Оміда розширилися, і він розсміявся.

— Коли я востаннє їздила на південь, то була ще зовсім маленькою, — мовила Алізе, — тому мої спогади про цей регіон доволі туманні. Але мама розповідала мені, що повітря в Єнті завжди пахне шафраном і там дерева виростають такими високими, що падають і залишаються лежати, відтак їхні гілки ростуть уздовж землі. Вона казала, що трояндові поля розташовані так близько до річок, що, коли сильний літній вітер зриває квіти зі стебел, пелюстки падають у потоки й занурюються, ароматизуючи воду. Згадувала, що не існує більш дивовижного напою, ніж річкова трояндова вода в літню спеку.

Омід дуже повільно кивнув.

— Han, — сказав він. — Твоя мати має рацію. — Він відкинувся на спинку стільця, склавши руки на колінах. Минула мить, перш ніж він знову підвів очі, й коли зробив це, вони блищали від емоцій, з якими він не міг впоратися.

Алізе тихенько промовила:

— Мені дуже шкода, що тобі довелося поїхати.

— Так, — Омід глибоко вдихнув. — Але надзвичайно приємно чути, як ти говориш про це. Нас усі ненавидять і вважають усіх фештів дурнуватими недоумками. Інколи мені здається, що моє життя там — усього лиш сон. — Запала пауза. — Ти також родом не із Сетару, правда ж?

Алізе стримано усміхнулася.

— Ні.

— А твоя мама зараз з тобою? Чи тобі довелося її ­покинути?

— О. — Алізе перевела погляд на необроблену деревину обвітреного столу. — Так, — тихо сказала вона. — Моя мама все ще зі мною. Хоча й лише в душі.

—

Mizon