Страница 51 из 122
Розділ сімнадцятий
ВОНИ БУЛИ НЕ САМІ.
Кухарка застигла на місці з піднятим ножем, зацікавлено дивлячись на двох сумнівних товаришів, що нервово всілися за кухонний стіл. З-за рогу висунулася купка слуг — три голови, вишикувані, немов помідори на шампурі. Чимало інших визирало з дверних отворів, дехто сповільнював крок, проходячи повз. Усі чекали, коли прозвучить хоч одне слово.
Алізе не могла звинувачувати їх у такій цікавості.
Її теж приголомшив такий поворот подій. Ні вона, ні фештський хлопчик ще не встигли нічого сказати, адже тільки-но обмінялися першими палкими привітаннями, як зрозуміли, що навколо них зібралася половина прислуги, витріщаючись. Незважаючи на це, Алізе відчувала незвичайну радість, коли вони дивилися одне на одного через стіл, ніяково усміхаючись.
— Et mist ajeeb, nek? Hef nemek vot tan sora.
Це дуже дивно, еге ж? Те, що я не можу бачити твоїх очей.
Алізе усміхнулася.
— Han. Bek nemekketosh et snoda minseg cravito.
Так. Але я не можу зняти сноду, поки працюю.
Почувши цей нерозбірливий діалог, більшість слуг розчаровано зітхнула й повернулася до роботи. Алізе подивилася на тих, хто залишився, а потім на п’ятнадцятихвилинний пісковий годинник, що стояв на столі. Піщинки невпинно пересипалися з однієї скляної колби в іншу, і кожна втрата сповнювала її страхом. Вона сумнівалася, що в Сетарі проживало багато слуг, якщо вони взагалі тут проживали, котрі розмовляли фештунською мовою, але Алізе не могла покладатися на таку невизначеність.
Їм просто треба бути обережними.
Вона перевела погляд на фештського хлопчика, якому пішла на користь турбота Провидців. Регулярні купання та їжа надзвичайно змінили його: під усім тим брудом він виявився рожевощокою бадьорою дитиною, і коли тепер усміхався до неї, вона знала, що робив це щиро.
Її серце потепліло від цієї думки.
Вона промовила фештунською:
— Я так багато хочу розпитати тебе, але боюся, у нас мало часу. У тебе все гаразд, мій юний друже? Маєш доволі добрий вигляд.
— Так, дякую. Хотів би я сказати про тебе те саме, але я не бачу твого обличчя.
Алізе стримала сміх.
— Я радий, що ти наклала бинти на руки, — він спробував придивитися ближче, відтак відсахнувся, сполотнівши. — І я поранив твою шию, тепер я це бачу. Мені дуже шкода.
— О, — промовила вона тихо. — Це лише подряпина.
— Це більше, ніж подряпина. — Хлопчик випростався. — І я прийшов до тебе сьогодні, щоб загладити свою провину.
Вона усміхнулася, відчуваючи до хлопчика якусь незрозумілу прихильність.
— Пробач, — сказала вона. — Але моя цікавість бере гору над моїми манерами, і я повинна знати: як же тобі вдалося переконати їх впустити тебе через парадні двері?
Хлопчик засяяв, демонструючи зуби, які все ще були трохи завеликі для його обличчя.
— Маєш на увазі, чому оманливого, нікчемного, злодійкуватого безпритульного хлопчиська пустили через парадні двері?
Алізе відповіла йому взаємною усмішкою.
— Так. Саме так.
Хлопчика чомусь порадувала її відповідь, можливо, відчув полегшення від того, що вона не прикидалася, ніби між ними ніколи не траплялося нічого потворного.
— Ну, — промовив він, — адже я тепер важлива особа, чи не так? Принц врятував мені життя, еге ж? І сам король сказав, що дуже радий, що я не помер. Дуже радий. І у мене є папери, щоб довести це.
— Справді? — Алізе здивовано кліпнула. Вона мало вірила в те, що говорив хлопець, але його ентузіазм здавався їй чарівним. — Напевно, це добре для тебе.
Він кивнув.
— Вони годували мене яйцями майже щоранку, і, чесно кажучи, я не скаржусь. Але сьогодні, — сказав він, — сьогодні я прийшов до тебе, щоб загладити свою провину.
Алізе кивнула.
— Ти вже казав.
— Саме так, — мовив він, лише трохи голосно. — Я прийшов запросити тебе на свято!
— Зрозуміло, — сказала Алізе, нервово оглядаючи напівпорожню кухню. На щастя, більшість глядачів розійшлася, втративши надію почути, як вони розмовляють ардунійською. Алізе залишилася з хлопчиком наодинці, якщо не рахувати випадкових слуг, що проходили через кухню. Місіс Аміна, безсумнівно, була надто заклопотана своїми справами, щоб слідкувати за парою нікчем.
— Мати божа, свято. Це дуже люб’язно з твого боку… — Алізе завагалася, потім насупилася. — Знаєш, мені здається, я не знаю твого імені.
Хлопчик нахилився вперед, склавши руки на столі.
— Я Омід. Омід Шекарзаде. Родом з Єнту, з провінції Фешт, і мені не соромно про це говорити.
— Тобі й не повинно бути соромно, — здивовано мовила Алізе. — Я так багато чула про Єнт. Там справді так гарно, як говорять?
Омід кліпнув, розглядаючи її, немов вона з’їхала з глузду.
— Прошу вибачення, але останнім часом все, що я чую про будь-яке місце у Фешті, напевно, не годиться повторювати в пристойному товаристві.
Алізе усміхнулася.
— О, це тільки тому, що більшість людей дурні, чи не так? А решта ніколи не бувала у Фешті.
Очі Оміда розширилися, і він розсміявся.
— Коли я востаннє їздила на південь, то була ще зовсім маленькою, — мовила Алізе, — тому мої спогади про цей регіон доволі туманні. Але мама розповідала мені, що повітря в Єнті завжди пахне шафраном і там дерева виростають такими високими, що падають і залишаються лежати, відтак їхні гілки ростуть уздовж землі. Вона казала, що трояндові поля розташовані так близько до річок, що, коли сильний літній вітер зриває квіти зі стебел, пелюстки падають у потоки й занурюються, ароматизуючи воду. Згадувала, що не існує більш дивовижного напою, ніж річкова трояндова вода в літню спеку.
Омід дуже повільно кивнув.
— Han, — сказав він. — Твоя мати має рацію. — Він відкинувся на спинку стільця, склавши руки на колінах. Минула мить, перш ніж він знову підвів очі, й коли зробив це, вони блищали від емоцій, з якими він не міг впоратися.
Алізе тихенько промовила:
— Мені дуже шкода, що тобі довелося поїхати.
— Так, — Омід глибоко вдихнув. — Але надзвичайно приємно чути, як ти говориш про це. Нас усі ненавидять і вважають усіх фештів дурнуватими недоумками. Інколи мені здається, що моє життя там — усього лиш сон. — Запала пауза. — Ти також родом не із Сетару, правда ж?
Алізе стримано усміхнулася.
— Ні.
— А твоя мама зараз з тобою? Чи тобі довелося її покинути?
— О. — Алізе перевела погляд на необроблену деревину обвітреного столу. — Так, — тихо сказала вона. — Моя мама все ще зі мною. Хоча й лише в душі.
—
Mizon