Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 50 из 122

— Сер, зізнаюся, я не розумію, — нервово промовив крамар. Він був кремезним чоловіком із чорним волоссям і смаглявою шкірою на ім’я Дін. — Вона купила лише те, що я порекомендував для ран, більше нічого.

— І що ж ви їй порекомендували?

— О, — зітхнув він, трохи запнувшись, пригадуючи. — О, просто… ну, там було два види мазі. Вона мала дуже різні поранення, сер, і обидва засоби мали допомогти впоратися з болем та запобігти інфекції, хоча й дещо по-різному. Нічого незвичайного. Це все. Так, це була просто мазь і… і полотняні бинти.

Мазь і полотняні бинти.

Вона впала на коліна в канаві, щоб врятувати мазь і полотняні бинти вартістю в кілька мідяків?

— Ви впевнені? — запитав Камран. — Більше нічого не було? Нічого, що мало б значну цінність? Нічого особливо дорогоцінного чи дорогого?

Після цих слів напруга в тілі Діна, здавалося, зникла. Аптекар із цікавістю зиркнув на чоловіка, чиє обличчя закривала кольчуга, — чоловіка, якого він вважав магістратом, і мовив напрочуд спокійним тоном:

— Коли людина страждає від страшного болю, сер, хіба ліки не варті всього, що в неї є? Чи не цінує вона їх понад усе?

Камран спромігся на байдужий тон, запитуючи:

— Хочете сказати, що дівчині було страшенно боляче?

— Безумовно. Вона не скаржилася на це вголос, але її рани були дуже серйозні й гноїлися цілий день. Я бачив багатьох чоловіків у моїй аптеці, котрі ридали від менших ушкоджень.

Камран сприйняв ці слова як удар.

— Вибачте, — обережно почав Дін. — Але як магістрат ви, напевно, знаєте, що заробітну плату прислузі, яка носить сноду, виплачують переважно у вигляді житла? Я рідко бачу цих людей у своїй крамниці, бо більшість з них отримує лише три тунсе на тиждень на додачу до житла. Одному Богу відомо, як дівчина нашкребла мідяків, щоб заплатити мені, — Дін завагався. — Я пояснюю все це лише тому, що ви запитали, сер, чи дівчина не покинула мою крамницю з чимось цінним, і…

— Так, я зрозумів, — різко відповів Камран.

Його нудило від ненависті до себе, від сорому. Він ледве чув Діна, як той теревенив, розповідаючи подробиці, які Камран більше не хотів чути. Не хотів знати, що дівчина була доброзичливою чи вочевидь працьовитою. Не хотів чути, як Дін описує синець на її обличчі та ділиться своїми підозрами, що вона зазнає насилля від роботодавця.

— Вона була милою дівчиною, — вів далі Дін. — На диво добре розмовляла, як для служниці у сноді, але трохи нерву­вала й легко лякалася. Хоча, можливо, це моя провина. Здається, я був надто суворим до бідолашної дівчини. Вона казала деякі речі… і я… — Дін замовк. Подивився у вікно.

Камран закляк, почувши це.

— Казала які речі?

Дін похитав головою.

— О, насправді вона просто підтримувала розмову. Боюся, я міг її налякати. Вона покинула магазин так швидко, що я не встиг дати їй щітки, які їй знадобляться, хоча, гадаю, вона може все зробити руками, якщо триматиме їх чистими…

Камран почув ревіння у вухах, настільки гучне, що заглушило все інше, затуманивши його зір.

Пурпурові дерева лісу Сураті повернулися у поле зору болісно й повільно, теперішній світ матеріалізувався по одному відчуттю за раз: грубі волокна червоного килима під головою та руками, вага мечів на його тілі, свист вітру в заростях, підбадьорливий аромат зимової сосни, що наповнював його ніс.

Камран провів пальцем по снігу, як по глазурованому торту; якусь мить він розглядав мерехтливу грудочку на пальці, а потім поклав її до рота, трохи здригнувшись, коли іній розтанув на язиці.

Руда лисиця вискочила з-під снігу і, зморщивши ніс, струсила сніжинки з очей, перш ніж пірнути назад у нору, а невдовзі вдалині з’явилося п’ятеро північних оленів. За кілька метрів від нього стадо різко зупинилося, їхні великі очі, без сумніву, дивувалися, навіщо Камран завітав до них.

Він би відповів, якби вони запитали.

Сказав би їм, що прийшов сюди, аби втекти. Втекти від розуму, від свого дивного життя. Розповів би їм, що те, що він шукав як протиотруту, натомість виявилося отрутою.

Її збираються вбити.

Він розумів це, але не знав, як змиритися з тим, що її вб’ють. Ту, яка з милосердям поставилася до хлопчика, який намагався її вбити, яка народилася королевою, але заробляла на життя, миючи підлоги, а натомість отримувала за свою важку працю лише насильство і зневажливе ставлення. Він вважав її несповна розуму за те, що вона переймалася через ліки вартістю в кілька мідяків, навіть не замислившись над тим, що ці кілька мідяків могли бути всім, що вона мала в цьому світі.

Камран видихнув, заплющивши очі.

Вона не здавалася йому злочинницею. Він припускав, що зможе знайти, як дослідити її життя, але його завжди надійний інстинкт наполягав на тому, що в цьому немає сенсу. Він знав це ще до того, як приступив до свого попереднього завдання, але був надто захоплений запе­реченням, щоб визнати: незалежно від пророцтва, ця дівчина не заслуговувала на смерть, але він нічого не міг з цим вдіяти.

По суті, це буде його провина.

Він накликав це на неї, привернув до неї увагу, коли вона, здавалося, не хотіла нічого, окрім як зникнути. Камран житиме з цим каяттям до кінця своїх днів.

І справді, у ту мить принц відчув, що не може пово­рухнутися — не сміє поворухнутися. Здавалося, якщо він дозволить собі зрушити з місця бодай на міліметр, то зламається, а якщо зламається, то може спопелити весь світ.

Він розплющив очі.

Один рожевий листок повільно впав із сусіднього дерева, кружляючи, аж доки не приземлився Камрану на ніс. Він зняв листок з обличчя, покрутив його за стебло.

Безумство спонукало його розсміятися.