Страница 48 из 122
Алізе витрачала якомога більше часу, протираючи кожну вишукану шибку, насолоджуючись неосяжним краєвидом, що відкривався за вікном. Рідко коли їй випадало стільки часу, щоб милуватися красою Сетару, і вона упивалася нею зараз: засніженим Істанезьким гірським хребтом вдалині та зеленими пагорбами між ним, укритими інеєм. Ландшафт розтинали десятки вузьких річок, долини, блакитні від бірюзи й дощової води, були оточені з обох боків кілометрами шафранових і трояндових полів.
Алізе походила із самої півночі Ардунії — з провінції Темзіель — крижаного, високогірного регіону, розташованого так близько до зірок, що їй часто здавалося, ніби вона може до них доторкнутися. Дівчина відчайдушно сумувала за домом, але не могла заперечувати велич Сетару.
Зненацька пролунав дзвоник.
Був полудень, ранок офіційно добіг кінця. Сонце непомітно зайняло позицію на вершині небосхилу, і Алізе зачудовано дивилася на нього крізь скло, на приємне тепло, яке воно випромінювало над землею.
Вона була в чудовому настрої.
Алізе визнала, що вчорашні сльози пішли їй на користь та трохи полегшили тиск у грудях. Уранці вона відчула себе легше, краще, ніж за довгий ча…
Губка раптово вислизнула з її пальців і з глухим стуком впала в мильне відро, забризкавши брудною водою її свіжу сноду. Вона занепокоєно витерла мокрі руки об фартух і притиснулася ближче до вікна.
Алізе не могла повірити своїм очам.
Вона затулила рота рукою, переповнена незбагненною радістю, на яку, напевно, не мала права. Бідолашний фештський хлопчина ледь не перерізав їй горло, то яку вона мала причину так радіти його появі? О, вона цього не знала, та і їй було байдуже.
Не могла повірити, що він усе ж прийшов.
Алізе спостерігала за ним, поки він підіймався сходами, укотре дивуючись його рудому волоссю та занадто високому зросту. Хлопчик був на цілу голову вищий за неї і щонайменше на п’ять років молодший; вона дивувалася, як дитина, яка так мало їла, узагалі виросла.
Хлопчик дійшов до перехрестя і різко попрямував праворуч туди, де мав би повернути ліворуч, і його несподіваний вибір привів його до головного входу. Побачивши, що його яскрава постать зникла з поля зору, радість Алізе згасла.
Чому він пішов до головного входу?
Вона веліла хлопчикові прийти до кухні, а не в основний будинок. Якщо поквапиться, то під приводом, ніби їй треба набрати води, зможе поспішити назустріч хлопчику. Але якщо його застануть біля вхідних дверей, то не лише відшмагають за зухвалість, але й виженуть її за те, що пообіцяла йому хліб.
Серце шалено калатало від цієї думки.
Невже це була її провина? Можливо, вона повинна була пояснити хлопчикові все детальніше? Але яка безпритульна дитина була настільки самовпевненою, що думала, ніби її впустять через парадні двері великого маєтку?
Вона прикрила обличчя долонями.
Світлячок затріпотів крильцями на її шиї, ставлячи очевидне запитання.
Алізе похитала головою.
— О, нічого, — тихо сказала вона. — Просто я більш ніж впевнена, що мене викинуть на вулицю… будь-якої хвилини.
Світлячок пожвавився, злетів і знову вдарився своїм тілом у вікно.
Бум. Бум.
Алізе не могла втриматися від усмішки, хоч і небажаної.
— Не в хорошому сенсі, дурненький.
— Дівчино! — гиркнув знайомий голос.
Алізе завмерла.
—
Дівчино!
За мить світлячок злетів на манжету рукава Алізе, де затріпотів на її шкірі.
Алізе зі свого місця у віконній ніші повільно повернулася обличчям до місіс Аміни, яка якимось чином примудрилася височіти над нею навіть знизу.
— Так, мем?
— З ким ти розмовляєш?
— Ні з ким.
— Я бачила, як рухалися твої губи.
— Я наспівувала пісню, мем, — Алізе закусила губу. Хотіла сказати більше — вигадати ще дужчу брехню, але вона як ніколи боялася промовити зайве.
— Твоє завдання — щезнути, — різко сказала місіс Аміна. — Тобі не можна наспівувати, тобі не можна говорити, тобі не можна ні на кого дивитися. Поки ти тут працюєш, тебе не існує, особливо коли ти нагорі. Я зрозуміло висловилася?
Серце Алізе шалено калатало.
— Так, мем.
— Спускайся.
Негайно
.
Тіло Алізе раптово обважніло. Вона спускалася вниз по хиткій дерев’яній драбині, як уві сні, її серцебиття ставало дедалі гучнішим. Наближаючись до економки, втупила очі в підлогу.
— Пробачте мені, — тихо промовила вона, опустивши голову. — Це більше не повториться.
— Смію сподіватися, що ні.
Алізе зібралася з духом, очікуючи, здавалося, неминучого удару, коли місіс Аміна несподівано прочистила горло.
— До тебе гість, — сказала вона.
Алізе дуже повільно підвела очі.
— Даруйте, мем?
— Можеш зустрітися з ним на кухні. У тебе є п’ятнадцять хвилин.
— Але… хто?..
— І не хвилиною більше, зрозуміла?
— Т-так. Так, мем.
Місіс Аміна пішла геть, залишивши Алізе стояти на місці. Вона не могла в це повірити.
Відвідувач
? Це, напевно, був хлопчик, чи не так? Фештський хлопчик.
І все ж… Як могла безпритульна дитина потрапити в дім герцогині? Як йому дозволили зустрітися з найнижчою слугою в домі?
О, її цікавість не вщухала.
Алізе не пішла, а помчала до кухні, на ходу прикриваючи рота рукавом.
— Схоже, мене не викинуть на вулицю, — видихнула вона, ледве наважуючись ворушити губами. — Це хороша новина, чи не так? А ще до мене… — замовкла, сповільнивши крок, коли зрозуміла, що більше не відчуває ні лапок світлячка на руці, ні його крил на своїй шкірі. Вона зазирнула в рукав.
— Ти де? — прошепотіла вона.
Світлячка ніде не було видно.