Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 47 из 122

Розділ п’ятнадцятий

У ШОВКОВИСТОМУ МЕРЕХТІННІ освітленого сонцем вікна вона спочатку помітила рух, а лише потім почула його: тріпотіння крил, звук травинок на вітрі, які то зближувалися, то розходилися. Цього чудового ранку Алізе мила вікна Будинку Баз, і у порівнянні з тим, що мала роби­ти напередодні, ця робота здавалася їй майже розкішшю.

Звук крил раптово посилився, і крихітне тіло з легким стукотом влетіло у вікно.

Алізе відігнала його.

Тріпотлива комаха повторила цю дію ще двічі. Алізе переконалася, що вона сама, перш ніж піднесла палець до вуст.

— Ти маєш поводитися тихо, — прошепотіла вона. — І тримайся ближче до мене.

Світлячок зробив, як йому було наказано, м’яко приземлившись на її потилицю, де склав крильця, поповз вниз і сховав голову під її комір.

Алізе занурила губку у відро, видавила надлишки води й продовжила терти замурзане скло. Минулої ночі вона ще раз намастила руки та горло маззю, і сьогодні вранці біль був цілком стерпним. Насправді в цей сонячний день усі жахи, викликані подіями попереднього вечора, зникли. Алізе набагато легше було сприймати свої страхи драматичними, коли небо здавалося таким чистим, коли її руки більше не пульсували в агонії.

Вона присяглася, що сьогодні буде легше.

Не боятиметься осуду аптекаря, не турбуватиметься про принца, котрий лише зробив їй послугу. Не хвилюватиметься про зниклу хустинку, яка, без сумніву, знай­деться, не боятиметься за своє здоров’я, особливо тепер, коли у неї є мазі. А диявол, вирішила вона, може коти­тися в пекло.

Усе налагодиться.

Сьогодні ввечері їй призначено зустріч

у

маєтку лоджійського посла. Їй належало змоделювати та зшити п’ять суконь, за які сподівалася отримати сорок мідяків, що становило майже пів кругляка.

Боже, Алізе ніколи навіть не тримала в руках кругляк.

Її думки вже несамовито шаленіли від можливостей, які могла запропонувати така кількість монет. Найсміливішою її надією було знайти достатньо клієнтів, щоб заробляти на життя, оскільки тільки тоді зможе покинути Будинок Баз. Вона молилася, що якщо буде обачною і мало витрачатиме, то зможе дозволити собі невелику кімнату — можливо, десь у малонаселеному районі на околиці міста, де її ніхто не потурбує.

Її серце стискалося від цієї думки.

Вона якось впорається з цим. Не підводитиме голови, наполегливо працюватиме і одного дня вирветься з цього місця, від цих людей.

Вона завагалася, її губка притиснулася до скла.

Алізе не полишали думки про те, як дивно, що вона працює прислугою. Дівчина завжди знала, що хоче присвятити своє життя служінню іншим, але зовсім не таким чином.

Здавалося, життя сповнене іронії.

Алізе виховували, щоб керувати, об’єднувати, звільнити свій народ від напівжиття, в якому він змушений був жити.

Одного дня їй судилося відродити цілу цивілізацію.

Болюча крига, що сковувала її вени, була особливістю, яку її народ втратив тисячоліття тому. Алізе знала лише про незначну частину здібностей, якими, за чутками, володіла. Бо хоча в льодові, що пульсував у ній, закладена сила, яку не можна було застосувати до досягнення повноліття, навіть тоді вона не дозріє без допомоги давньої магії, похованої глибоко в Арійських горах, де її предки збудували своє перше королівство.

І потім, звісно ж, їй знадобиться королівство.

Ця ідея здалася настільки абсурдною, що мало не розсмішила її, хоча й розбивала серце.

Проте минуло щонайменше тисячу років відтоді, як з’являлися новини про джинів, народжених з кригою в крові, що робило саме існування Алізе не інакше як дивом. Майже два десятиліття тому серед джинів поширилися чутки про її дивні, холодні очі, й із кожним днем на її юні плечі лягало дедалі більше очікувань. Її батьки, знаючи, що вона перебуватиме в небезпеці, доки не досягне повноліття у вісімнадцять років, забрали доньку з галасливого, нужденного світу, сховавши її так надовго, що перешіптування, не маючи підґрунтя, невдовзі перетворилися на попіл.

Незабаром про неї теж забули.

Кожен, хто знав про неї, був убитий, і Алізе, котра не мала ні союзників, ні королівства, ні магії, ні засобів для існування, знала, що її життя краще провести, просто намагаючись вижити.

Вона вже не мала жодних амбіцій, окрім бажання провадити тихе, непомітне існування. У більш життєрадісні моменти Алізе мріяла жити десь у сільській місцевості, доглядаючи за отарою овець. Щовесни вона б стригла їх, а з їхньої вовни ткала б килимок завдовжки із земну кулю. Ця мрія була одночасно простою і нездійсненною, але ця фантазія втішала її, коли розум прагнув відволіктися.

Вона пообіцяла собі, що життя не завжди буде таким важким. Пообіцяла собі, що дні стануть кращими, крапля за краплею.

Насправді справи вже йшли краще.

Уперше за багато років Алізе мала компанію. І ніби нагадуючи їй про це, світлячок штовхнув її в шию.

Алізе похитала головою.

Світлячок знову штовхнув її.

— Так, я знаю, ти дуже чітко дав зрозуміти, що хочеш, аби я пішла з тобою на вулицю, — сказала вона, ледь видихаючи слова. — Але, як бачиш, мені не дозволено залишати цей будинок коли заманеться.

Вона майже відчувала, як світлячок сумує. Він зів’яв на її шиї, потираючи очі однією маленькою лапкою.

Істота прокралася до Будинку Баз минулої ночі за той короткий проміжок часу, який знадобився принцу, щоб відчинити й зачинити задні двері. Він стрімко і рішуче полетів до неї, ткнувшись своїм маленьким тільцем у щоку.

Алізе так давно не бачила світлячків, що спершу навіть не розпізнала його. А розпізнавши, усміхнулася так широко, що ледве впізнала себе.

Алізе прислали світлячка.

Послання.

Від кого? Вона не знала. Хоча не через брак зусиль з боку комахи. Бідолаха намагалася витягнути її назовні відтоді, як знайшла.

Між джинами та світлячками склались особливі стосунки, адже хоча не могли спілкуватися напряму, вони розуміли одне одного у спосіб, притаманний лише їм. Світлячки були для джинів тим, чим були деякі тварини для глиняних. Улюбленими супутниками. Вірними друзями. Товаришами по зброї.

Алізе знала, що цей світлячок приязний, що він уже знав, хто вона, і хотів відвести її на зустріч зі своїм господарем. Хоча, здавалося, ні світлячок, ні його власник не розуміли меж свободи Алізе.

Вона зітхнула.