Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 44 из 122

Він допив останній ковток чаю і просунув палець крізь скляну ручку; погойдуючи чашкою, пішов далі. Зі сходом сонця зчинилася метушня, навколо виринали слуги в снодах й снували повз нього з посудом і тацями.

Кошики з гранатами ненадійно балансували на головах та під пахвами. На срібних тацях лежали пахлава і ніжний медовий виноград, інші таці були заставлені свіжим барбарі4, кожен довгастий шматок якого був завдовжки із сетар5. І квіти — безліч букетів квітів — десятки слуг поспішали, несучи оберемки запашних гілочок. Мідні чаші, наповнені лискучим зеленим чайним листям. Базилік, м’ята і естрагон височіли на золотих тарілках. Інша нескінченна процесія снод несла рис — незліченні, незчисленні мішки з рисом.

Зненацька Камрану стиснуло горло від передчуття, він закляк на місці.

Відтак повернувся.

Ставало велелюдно. Більше слуг, більше таць, більше кошиків, супниць, діжок і тарілок. Повз проїжджали візки із сиром фета, тачки, переповнені свіжими каштанами. Там були гори яскраво-зелених фісташок і таці, наповнені шафраном і мандаринами. Башти персиків, купи слив. Троє слуг човгали повз з величезними стільниками, з яких капав мед, — маса липкого бджолиного воску охоплювала всю ширину величезних дверей.

З кожною секундою всього цього ставало дедалі більше.

Більше ящиків, більше кошиків, більше мішків і візків. Десятки й десятки слуг снували туди-сюди.

Це було божевілля.

Хоча це правда, що в палаці часто багато чого відбувалося, але така метушня була незвичною. Бачити слуг, які так рано починають роботу і мають стільки справ…

Камран різко вдихнув.

Чашка вислизнула з його пальця і впала, розбившись об землю.

Це були приготування до балу.

Камран не міг повірити. Його дідусь сказав, що почекає принаймні тиждень, перш ніж призначити дату, але це означало, що король ухвалив рішення без нього.

За

нього.

Камрану здавалося, що серце застрягло у нього в горлі. Він знав, що це означає. Знав, що це навмисна грубість. Хитрість під покровом доброзичливості. Дідусь не бажав чекати більше ні хвилини, змушуючи його зараз же обрати собі наречену.

Чому?

Це питання знову і знову лунало в його голові, не вгаваючи, немов серцебиття, поки він ледь не біг до королівських покоїв.

Прибувши туди, Камран не гаяв часу.

Він постукав у дідові двері так ввічливо, як тільки міг, і відступив. Коли двері відчинилися, Камран, ігноруючи слугу, котрий до нього озвався, проштовхнувся до кімнати. Його аргументи на користь порятунку життя дівчини практично забулися у зв’язку з цим…

цим…

Завернувши за ріг, побачив короля в гардеробній.

Камран раптово зупинився, його груди здіймалися від ледве стримуваного розпачу. Він уклонився королю, який жестом руки наказав йому встати.

Камран встав і відступив назад.

Не варто обговорювати цю тему, поки король повністю не одягнеться, до того ж камердинер його діда — чоловік на ім’я Ріск — усе ще перебував у кімнаті, допомагаючи королю з його довгими оксамитовими шатами. Сьогодні король Заал був одягнений у червоний костюм з еполетами, обрамленими бахромою. Ріск застебнув золоту середню смужку, яка слугувала застібкою, а потім накинув на груди короля плісировану блакитну стрічку. Він зафіксував її важким поясом, вигадливо оздобленим перлами, який закріпив у центрі єдиним медальйоном: восьмикутною зіркою.

Одягання короля займало страшенно багато часу.

Нескінченні шари, незліченна кількість деталей. Сам Камран, як очікувалося, також дотримуватиметься величі у своєму вбранні, але оскільки він рідко перебував на публіці, то частіше уникав помпезності й урочистості. Спостерігаючи за королем, Камран із жахом усвідомлював, що одного дня від нього очікуватимуть виконання всіх тих марудних процедур, через які проходив його дідусь.

Він стиснув і розтиснув кулаки.

Лише після того як закріпили всі військові нагороди та королівські відзнаки — мініатюра покійної дружини короля Заала, Елахе, прикрашала місце над його серцем, а ремені, оздоблені перлами, оперізували його груди, — король попросив свого слугу залишити їх. Пишно оздоблену корону — таку важку, що нею можна забити людину, — він тримав у руках.

Камран ступив крок уперед, ледве розтуливши губи, щоб заговорити, коли дідусь підняв руку.

— Так, — сказав він. — Знаю, ти прийшов, щоб змусити мене передумати.

Камран завмер.

Якусь мить він не був певен, про що саме говорить король.

— Так, ваша величносте, — почав він обережно. — Я справді прийшов, щоб спробувати.

— Тоді мені шкода тебе розчаровувати. Моя позиція в цьому питанні непохитна. Дівчина становить загрозу, яку треба усунути негайно.

Майбутній бал одразу ж забувся.

Камран на мить затримав погляд на обличчі дідуся: його ясних карих очах, рожевій шкірі, копиці білого волосся, білій бороді, білих віях. Це чоловік, котрого він любив і поважав. Камран усе життя захоплювався королем Заалом, завжди бачив у ньому взірець справедливості й величі. Він усією душею хотів погодитися з королем, завжди стояти поруч з цією надзвичайною людиною, але вперше в житті відчув спротив.

Уперше в житті засумнівався.

— Ваша величносте, — тихо промовив Камран. — Ця дівчина не скоїла жодного злочину. Не зробила нічого, що загрожувало б імперії.

Король Заал розсміявся, його очі розширилися від потіхи.

— Не зробила нічого, що загрожувало б імперії? Вона — єдина спадкоємиця стародавнього королівства на нашій землі й не є загрозою для нашої імперії? Вона —

утілення

цієї загрози.

Камран завмер.

— Вона — що?

— Бачу, ти ще не здогадався. — Посмішка Заала потроху сходила. — Вона не просто служниця.

Камран відчув себе так, ніби його проткнули тупим лезом.

Він знав, що в цій дівчині є щось незвичайне, але щоб настільки…

— Як ви можете знати напевно, хто вона?

— Ти забуваєш, дитя моє, що я шукав цю істоту відтоді, як став королем. Насправді я був певен, що знайшов її колись, вважав її мертвою протягом багатьох років. Те, що вона жива, стало для мене несподіванкою, але якщо в її венах тече крига, у цьому не може бути жодних сумнівів.

Принц насупився. Занадто багато він почув, щоб усвідомити.

— Ви стверджуєте, що вона єдина спадкоємиця стародавнього королівства, що залишилася живою. Але хіба це не робить її…

— Так, — мовив його дідусь. — Так. Серед свого народу вона вважається королевою.