Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 43 из 122

Розділ чотирнадцятий

СОН, ЦЕЙ НЕВЛОВНИЙ ворог, прийшов до принца так неохоче, що не хотів затримуватися надовго. Камран прокинувся ще до світанку, і це здивувало його самого, адже він тільки заснув, як ось уже прокинувся ще до того, як сонце зійшло на обрій. Тіло його було втомлене, але розум, який залишався ясним, працював усю ніч: сни були гарячковими, а уява шаленіла.

Камран почав розмірковувати, чи дівчина не прокляла його часом.

Вона явно не знала, що зробила з ним, і її не можна звинувачувати в тому, що їй вдалося згубно вплинути на його здібності, але Камран не міг придумати більш витонченого пояснення тому, що його здолало. Він не хотів фізично володіти дівчиною й відганяв оманливу думку про те, що може бути закоханий у неї. І все ж не міг збагнути свої почуття. Ніколи раніше він не був так поглинутий думками про когось.

Дівчину мають убити.

Її збирається вбити його дід, і це здавалося Камрану найстрашнішою трагедією.

Принц, авжеж, один з небагатьох людей, котрі про це знали. І йому, і Хазану було відомо про пророцтво, про те, що з’явиться істота з кригою в жилах. Кожен король в історії Ардунійської імперії отримував пророцтво, і король Заал вважав своїм обов’язком підтримати принца під час цього дійства. Давним-давно його дідусь пояснив йому, що в день коронації до Камрана завітають двоє гостей.

Перший — від Провидців.

А другий — від диявола.

Диявол запропонує йому угоду, умови якої Камран за жодних обставин не повинен приймати. Провидець, як казав його дід, зробить пророцтво.

Коли Камран запитав, яке пророцтво зробили Провидці для нього, король Заал став надзвичайно мовчазним, сказавши лише, що його попередили про появу страшного недруга, істоти, схожої на демона, з кригою в жилах. Сказали, що це ворог, який має настільки грізних союзників, що саме його існування призведе до загибелі короля.

Розлючений юний принц пообіцяв дідусеві, що шукатиме це чудовисько по всій Ардунії, уб’є його і принесе його голову королю на списі.

—

Не турбуйся,

— усміхаючись, сказав дідусь. —

Я сам уб’ю звіра.

Камран заплющив очі й зітхнув.

Він хлюпнув водою на обличчя, ретельно виконуючи ранкове обмивання. Здавалося неможливим, що жахливе чудовисько з його дитячих фантазій насправді виявилося приголомшливою молодою жінкою, з якою він зустрівся минулої ночі.

Камран витер обличчя рушником і наніс олію апельсинового цвіту на шию та на точки пульсу на зап’ястях. Зробив глибокий вдих, втягуючи п’янкий аромат у своє тіло та розслабляючись, коли відчув, як він зігріває груди, уповільнює серцебиття.

Відтак повільно видихнув.

Почуття, що охопили його зараз, були настільки незнайо­мі йому, що він на мить замислився, чи, бува, не захворів. Навіть не знав, як дістався до своїх покоїв напередодні ввечері, оскільки їхав додому крізь бурхливу ніч, немов у трансі. Дівоча краса спершу відібрала в нього дар мови за найнесприятливіших умов — у напівтемряві лютої бурі, але коли він побачив її обличчя у світлі вогню, то відчув фізичний удар, від якого вже не сподівався оговтатися.

Гірше, набагато гірше: він вважав її чарівною.

Захоплювався її суперечностями, вчинками, навіть тим, як рухалася.

Хто вона насправді? Звідки прибула?

Минулої ночі його наміри біля дверей дівчини розвіялися напливом почуттів. Він сподівався багато чого здійснити, прийшовши до неї. Камран хотів повернути її речі, але було дещо більше, що змусило його нанести цей безглуздий візит, намір, якого він дуже соромився. Якби його візит виявився успішним, Камран зрадив би свого короля та свою імперію. Перетворився б на найогиднішого недоумка, замість того щоб стати наступним королем Ардунії.

Він пішов її попередити.

Хотів сказати їй, щоб вона втікала; зібрала речі й рятувалася. Щоб знайшла безпечне місце, сховалася і залишилася там, можливо, назавжди. Та коли побачив її обличчя, то зрозумів, що не може просто попросити її тікати, ні, вона — розумна дівчина, у неї виникли б запитання. Якби він сказав їй тікати, вона б захотіла знати причину. І чому взагалі повинна йому довіряти?

Він ледве почав це усвідомлювати, коли дівчина прогнала його.

Ймовірно, вона не знала, хто він, адже назвала його «сер», але він підозрював, що навіть якби знала, що розмовляє з принцом, то поводилася б з ним так само.

У будь-якому разі, це не мало значення.

Камран знав, що дід хотів вбити дівчину, й піти проти короля означало б вчинити зраду. Якби Камрана викрили, йому б одразу відтяли голову. Отже, це було якесь маленьке диво, що у нього вистачило духу.

Або, можливо, повернувся здоровий глузд.

Він не знав цієї дівчини. Не розумів, чому йому зле від думки про її вбивство. Лише знав, що повинен принаймні спробувати знайти інший вихід, адже вона — скромна служниця, а не демоноподібна істота з безліччю грізних союзників, про яку пророкували багато років тому.

Ні, звісно ж, ні.

Камран закінчив одягатися без допомоги свого камердинера, який ще спав, а потім — на подив і жах палацових слуг — прокрався вниз сходами, щоб по дорозі поцупити з кухні чашку чаю.

Він мусив поговорити з дідусем.

Камран прожив у королівському палаці все своє життя, але ніколи не втомлювався від його прекрасних краєвидів, гектарів доглянутих садів, нескінченних гранатових гаїв. Звісно, територія палацу завжди була розкішною, але принц ніколи не любив її більше, ніж на світанку, коли світ ще ніжився у тиші. Він спинився на місці, піднісши до вуст гаряче горнятко.

Стояв посеред ілюзії блискучої нескінченності, півтора кілометра землі під його ногами насправді були негли­бокою водоймою завглибшки сім сантиметрів. Раптовий вітер підштовхнув воду до його черевиків. Заспокійливі звуки лагідних хвиль були бажаним бальзамом для його втомленого розуму.

Камран відпив ще один ковток чаю.

Він дивився на високі відкриті арки з десятками вишуканих колон, закопаних у неглибоку водойму довкола. Гладке біле кам’яне мурування споруд було інкрустоване сяйними дорогоцінними каменями та яскравими кахлями, й усе це вигравало в променях сонця, що прокидалося. Вогняне світло заломлювалося в обрамленні дорогоцінних каменів, розбиваючись на нескінченні призматичні кольори вздовж сонних земель. Крізь відкриті арки пробивалося ще більше золотих променів, які золотили воду під його ногами так, що вона ставала схожою на рідкі злитки.

Краса Камранового життя часто вислизала від нього, але не завжди. У цьому було якесь милосердя.