Страница 42 из 122
Ні, найбільше її спантеличувало те, чому диявол показав їй обличчя цього юнака.
Можливо, сьогодні вона нарешті дізнається.
Глибоко вдихнувши, дівчина повернула замок.
Двері зі скрипом відчинилися, впустивши із собою струмені зливи, які підганяв вітер. Алізе швидко відступила вбік, даючи принцу змогу увійти, адже він, як вона і підозрювала, промок до нитки. Його руки були схрещені на грудях, обличчя майже повністю сховане під капюшоном плаща.
Він зачинив за собою двері кухні.
Алізе відступила на кілька кроків. Відчувала себе страшенно вразливою, зустрічаючись з ним отак, без сноди. Вона знала, що не мала чого приховувати, не тепер, коли він уже бачив її обличчя повністю, споглядав її дивні очі.
І все ж. Звичку складно перебороти.
Не промовивши жодного слова, принц зняв із себе торбину і простягнув їй.
— Пакунки всередині. Сподіваюся, вони всі на місці.
Руки Алізе тремтіли.
Невже він подолав увесь цей шлях лише для того, щоб зробити їй послугу?
Вона намагалася зобразити спокій, відкриваючи торбу, але не була впевнена, що їй це вдалося. Виймала згортки один за одним, обережно тримаючи їх на згині руки. Вони всі виявилися на місці, лише трохи були пошарпані.
Алізе не змогла стримати полегшеного зітхання, яке вирвалося в неї. На очі навернулися сльози, й вона зморгнула їх, опановуючи себе, коли повертала торбинку її власникові.
Принц застиг, беручи її.
Здавалося, він дивився на неї, але більша частина його обличчя залишалася прихованою від очей, тому Алізе не могла бути впевненою.
— Твої очі, — тихо мовив він. — Вони просто… — Він злегка похитав головою ніби прояснюючи її. — Можу заприсягтися, що вони просто змінили колір.
Алізе відступила ще далі, стаючи так, щоб між ними лишалися меблі. Її серце, що шалено калатало, не сповільнювалося.
— Будь ласка, прийміть мою найщирішу подяку, — сказала вона. — Ви зробили мені неоціненну послугу, повернувши мої пакунки. Справді, не знаю, як вам віддячити. Я у вас у боргу, сер.
Вона здригнулася.
Їй слід було сказати «сір», чи не так?
На щастя, принц, схоже, не образився. Натомість зняв капюшон, уперше повністю відкривши своє обличчя. Алізе різко вдихнула і, зробивши крок назад, уперлася у стілець.
Насправді те, що не могла дивитися на нього, гнітило її.
Вона бачила його обличчя у своєму жахітті, але в реальному житті воно було зовсім інакше. Його вигляд у плоті вражав: гострі контури обличчя, освітлені вогнем. Він мав проникливі очі вугільного кольору, його оливкова шкіра була така золотиста, що, здавалося, сяяла. Він немов неприродно підсвічувався — ніби по краях був облямований світлом, джерело якого Алізе не могла визначити.
Він зробив крок до неї.
— Спочатку вони були блакитні, — тихо промовив він. — Потім карі. Сріблясті. О, тепер вони знову карі.
Вона заклякла.
— Блакитні.
— Благаю вас, зупиніться.
Він усміхнувся.
— Тепер я розумію, чому ти ніколи не знімаєш сноду.
Потупивши очі, Алізе промовила:
— Ви не можете знати, що я ніколи її не знімаю.
— Ні, — мовив він, і вона почула нотки гумору в його голосі. — Наважуся припустити, що ти маєш рацію.
— Я мушу побажати вам доброї ночі, — сказала вона і розвернулася, щоб піти.
— Зачекай. Будь ласка.
Алізе завмерла, розвернувшись до виходу. Вона відчайдушно хотіла віднести пакунки до своєї кімнати, де могла б знову нанести чудодійні мазі на рани. Біль пронизував її долоні та горло.
Алізе приклала тильний бік долоні до чола.
Те, що вона відчувала тепло, означало, що їй було тепліше, ніж зазвичай, хоча вона втішала себе думкою, що може бути кілька причин її підвищеної температури.
Дівчина повільно розвернулася, зустрівшись поглядом із принцом.
— Пробачте, що не можу надати вам аудієнцію в цю годину, — тихо промовила вона. — Не сумніваюся, що ви достатньо шляхетний, щоб зрозуміти всю складність мого становища. У мене є кілька дорогоцінних годин, щоб поспати перед початком робочого дня, тому я мушу повернутися до своєї кімнати з усією можливою поспішністю.
Принц, здавалося, був приголомшений цим, тож відступив на крок назад.
— Звісно, — промовив м’яко. — Пробач мені.
— Нема за що пробачати, — вона зробила акуратний реверанс.
— Так, — він кліпнув. — На добраніч.
Алізе завернула за ріг і із шаленим серцебиттям чекала в темряві на звук задніх дверей, що відчинилися, а потім зачинилися. Переконавшись, що принц пішов, вона тихенько повернулася на кухню, щоб зачинити двері й загасити вогонь.
Лише тоді зрозуміла, що не сама.