Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 38 из 122

Розвернувшись, він побачив дівчину вже за кілька кроків від себе, її одяг провисав від дощу. Небо не припиняло своїх знущань, і Камран спостерігав, як вона силу­валася бігти. Здавалося, намагалася утримати згортки в одній руці, іноді зупиняючись, щоб стягнути мокру сноду з обличчя. Камран ледве бачив на метр перед собою, навіть не уявляв, як вона взагалі могла щось розгледіти, коли їй очі затуляла мокра тканина.

— Я не бажаю тобі зла, — вигукнув він до неї. — Але ти мусиш зняти сноду. Для твоєї ж безпеки.

Вона завмерла, почувши його голос.

Це підбадьорило Камрана, тому він наважився підійти до неї, охоплений не лише турботою про дівчину, а й несамовитою цікавістю, яка з кожною хвилиною ставала дедалі сильнішою. Зменшуючи відстань між їхніми тілами, йому спало на думку, що один неправильний рух може сполохати її, і вона кинеться бігти наосліп вулицями. Тож він рухався з надзвичайною обережністю.

Але все було марно.

Він наблизився до неї лише на два кроки, й вона кинулася в ніч, кваплячись, послизнулася і впала на бруківку, розкидавши при цьому свої пакети.

Камран підбіг до неї.

Її снода сповзла на кілька сантиметрів, мокра сітка стиснулася навколо носа і душила її. Вона одним рухом зірвала маску з обличчя, хапаючи ротом повітря. Камран підхопив її під руки й поставив на ноги.

— Мої… мої речі, — видихнула вона, дощові краплі били в її заплющені очі, ніс, рот. Вона злизала дощову воду з губ і перевела дух, тримаючи очі заплющеними, відмовляючись зустрітися з ним поглядом. Її щоки палали рум’янцем від холоду, чорні, як сажа, вії були того ж відтінку, що й чорняві кучері, мокрі завитки спіраллю розходились по обличчю, деякі з них прилипли до шиї.

Камран не міг повірити у свою долю.

Небажання дівчини розплющувати очі дало йому рідкісну можливість роздивлятися її якнайдовше, не боячись засоромити. Увесь цей час він думав про дівчину, і ось вона стоїть тут, в його обіймах, її обличчя в кількох санти­метрах від його, і, дідько його бери, він не міг відвести від неї погляду.

Вона мала одночасно виразні й м’які риси, пропорційні в кожному квадраті, немов вимальовані майстром. Її досконала постава була прекрасна в прямому розумінні цього слова. Це відкриття стало для нього незвичним. Тож розрахунки Камрана виявилися хибними. Так, він підозрював, що вона може бути вродливою, але ця дів­чина була не просто вродливою.

Вона була приголомшливою.

— Про речі не турбуйся, — тихо промовив він. — Ти поранена?

— Ні, ні… — вона притиснулася до нього так, ніби була сліпа, усе ще відмовляючись розплющити очі. — Будь ласка, мені потрібні мої речі…

Як не намагався, Камран не міг зрозуміти.

Він знав, що вона не сліпа, але зараз чомусь вдавала таку. На кожному кроці ця дівчина збивала його з пантелику, і саме в той момент, коли він почав це усвідомлювати, вона кинулася на землю, даючи Камрану лише кілька секунд, щоб зловити дівчину перед тим, як її коліна вдарилися об каміння. Вона відштовхнулася, не звертаючи на нього уваги, хоча її спідниці загрузли в старій сльоті брудної вулиці, а руки обмацували мокру землю в пошуках своїх речей. Раптом дівчина потрапила у світло газового ліхтаря, який купав її у своєму сяйві.

Саме в цей момент Камран помітив бинти.

Її руки були замотані майже до нерухомості, вона ледве могла зігнути пальці. Не дивно, що дівчина з усіх сил намагалася втримати свої пакети.

Він швидко зібрав розкидані предмети й поклав їх у свою торбину. Не бажаючи лякати її, перекрикуючи дощ, він нахилився і промовив майже біля її вуха:

— Я зібрав твої речі, дівчино. Можеш тепер заспо­коїтися.

Несподіванка подіяла на неї. Звук його голосу пролунав так близько до її обличчя. Вона відчула його тепле дихання на своїй шкірі.

У Алізе перехопило дух.

Вона розплющила очі, й Камран завмер.

Вони вивчали одне одного лише секунди, але Камрану здавалося, що ціле століття. Її очі були сріблясто-­блакитними, немов зимовий місяць, в обрамленні мокрих вій кольору смоли. Він ніколи раніше не бачив нікого схожого на неї й усвідомлював, що, можливо, більше ніколи не побачить. Раптовий рух привернув його увагу: дощова крапля, упавши на її щоку, швидко рушила до рота. Лише тоді він, приголомшений, помітив синець, що розквітнув на її щоці.

Камран, мабуть, занадто довго дивився на знебарвлений слід, на слабкий відбиток руки, що його лишила. Тож здивувався, що не впізнав його одразу, що так легко сприйняв його за невиразну тінь. Що довше він дивився на нього, то сильніше калатало серце в грудях і швидше розливався жар по венах. Він відчув раптове, тривожне бажання скоїти вбивство.

До дівчини ж він лише промовив:

— Ти поранена.

Вона не відповіла.

Дівчина тремтіла. Промокла наскрізь. Камран теж потерпав від дощу, але мав товстий вовняний плащ і захисний капюшон. Вона була одягнена лише в тоненький жакет, без капюшона, без шарфа. Камран знав, що повинен провести її додому, переконатися, що вона не замерзне до смерті в таку погоду, але саме в цей момент він не міг зрушити з місця. Навіть не знав імені цієї дівчини, але чомусь вона його вразила, довівши до дурості. Удруге за ніч вона злизала дощову воду з губ, привертаючи його погляд до своїх уст. Якби будь-яка інша молода жінка зробила це в його присутності, Камран міг би подумати, що це кокетливе загравання. Але це…

Колись він читав, що джини надзвичайно люблять воду. Можливо, вона не могла втриматися від злизування дощу з губ так само, як він не міг втриматися від споглядання її вуст.

— Хто ти? — прошепотів він.

Вона підняла підборіддя, розтуливши губи в здиву­ванні. Вивчала його широкими блискучими очима і, здавалося, була спантеличена ним так само, як і він нею. Камран заспокоївся, усвідомлюючи, що вони однаково збентежені.

— Не скажеш мені, як тебе звати? — запитав він.

Вона похитала головою, повільно, невпевнено. Камрана немов паралізувало. Не міг цього пояснити, його тіло ніби прикипіло до неї. Він наблизився до неї на мікрометри, підштовхуваний до цього силою, яку навіть не сподівався збагнути. Те, що ще кілька хвилин тому здалося б йому божевіллям, тепер видавалося життєво необхідним: знати, як це — обіймати її, вдихати запах її шкіри, притискатися губами до її шиї. Він ледве усвідомлював свої дії, торкнувшись, — легкий, як повітря, слабкий, немов згасний спогад, дотик — пальцями до її губ.

Вона зникла.