Страница 36 из 122
— Якийсь фештський хлопчисько. А він вчинив милосердно, помилувавши його, зважаючи, скільки неприємностей ми отримуємо від мешканців півдня. Копиця рудого волосся, настільки яскравого, що його можна було б побачити з місяця. Хтозна, чому дитина це зробила, але вона намагалася вкоротити собі віку посеред вулиці, а наш принц врятував їй життя.
Алізе так сильно злякалася, що впустила на підлогу половину грошей. Її пульс скажено калатав, поки вона намагалася зібрати монети, а стукіт серця, здавалося, гупав у голові. Нарешті, поклавши платню на прилавок, вона ледь могла дихати.
— Фештський хлопчик намагався себе вбити?
Дін кивнув, рахуючи її монети.
— Але чому? Що принц зробив з ним?
Дін різко підняв голову.
—
Зробив
з ним?
— Так, тобто, я маю на увазі… що він зробив, щоб допомогти хлопчику?
— Так, саме так, — сказав Дін, вираз його обличчя розслабився. — Він підняв хлопчика на руки, еге ж? І покликав на допомогу. Прибігли добрі люди. Якби не принц, хлопчик, напевно, був би мертвий.
Алізе раптово стало зле.
Вона дивилася на скляну банку в кутку крамниці, на велику хризантему, що стояла в ній. Її слух, здавалося, то зникав, то з’являвся.
— …не зовсім зрозуміло, але дехто каже, що він напав на служницю, — вів далі Дін. — Приставив ніж до її шиї і перерізав їй горло, зовсім, як у в…
— Де він зараз? — запитала вона.
— Зараз? — перепитав приголомшено. — Не знаю, дівчино. Гадаю, він у палаці.
Вона насупилася.
— Вони забрали фештського хлопчика до палацу?
— О, ні, хлопчик у Провидців на Королівській площі. Без сумніву, він пробуде там ще деякий час.
— Дякую, сер, — мовила вона швидко. — Я дуже вдячна вам за допомогу, — вона випросталася, змусила свій розум повернутися в тіло і спробувала заспокоїтися. — Боюся, що мені вже час іти.
Дін нічого не відповів. Перевів погляд на її горло, на бинт, який щойно обмотав навколо її шиї.
— Дівчино, — сказав він нарешті, — чому ти не знімаєш свою сноду так пізно вночі?
Алізе вдала, що не зрозуміла. Вичавивши із себе чергове прощання, кинулася до виходу з такою швидкістю, що ледь не забула свої згортки. Тож вибігла за двері з таким поспіхом, що насилу встигла помітити, як змінилася погода.
У неї перехопило дух.
Дівчина вибігла просто в зимову зливу: на вулиці лив дощ. Він періщив по її обличчю, по її непокритій голові. Лише за мить Алізе промокла наскрізь. Балансуючи з оберемком пакетів, вона намагалася стягнути мокру сноду з очей, коли раптом зіткнулася з незнайомцем. Вона закричала, її серце шалено калатало в грудях, і лише дивом встигла підхопити свої згортки, перш ніж вони впали на землю. Полишивши спроби скинути сноду, Алізе кинулася вглиб ночі, рухаючись майже так швидко, як тільки могли нести її ноги.
Вона думала про диявола.
Жив-був чоловік,котрий носив по змії на кожному плечі.Якщо змії були добре нагодовані,їхній господар переставав старіти.
Ніхто не знав, що вони їдять,навіть коли дітей знаходилиз вийнятими з черепів мізками,розкиданими на землі тілами.
Видіння, яке вона бачила, кошмар, який приніс Ібліс вночі…
Тепер знаки здавалися доволі чіткими: чоловік у капюшоні на площі, хлопчик, який так і не з’явився біля дверей її кухні, диявол, що шепотів загадки в її серце.
Це обличчя належало принцу.
Хто ще це міг бути? Це мав бути принц, невловний принц, котрий вбиває дітей. Або, можливо, він намагався вбивати дітей. Може, він намагався вбити дитину, але йому це не вдалося? Коли сьогодні вранці Алізе залишила фештського хлопчика, їй не здалося, що він збирається накласти на себе руки.
Що ж принц зробив з ним?
Ноги Алізе стукотіли по слизькій бруківці, коли вона відчайдушно бігла до Будинку Баз. Останнім часом Алізе ледве встигала дихати, що вже казати про розгадування загадки, посланої їй дияволом. Голова паморочилася, черевики ковзали. Дощ періщив так сильно, що вона ледве бачила, куди прямує, не кажучи вже про руку, яка вигулькнула з темряви, схопивши її за зап’ястя.
Вона закричала.