Страница 35 из 122
— Він повернувся? — очі Алізе розширилися під снодою. Вона, новенька в місті, чула лише чутки про невловного спадкоємця імперії. Ті, хто жив у Сетарі, жили в королівському серці Ардунії. Старожили бачили принца ще в дитинстві, споглядали, як він зростав. Алізе збрехала б, якби сказала, що не цікавилася королівською родиною, але не була одержима нею, як деякі.
Зненацька, у проблиску розуміння, події цього дня набули сенсу.
Урочистості, про які згадувала місіс Сана, — майбутній бал. Не дивно, що міс Худа потребувала п’ять нових суконь. Звісно, герцогиня Джаміла вимагала, щоб у кожній її кімнаті було прибрано. Адже вона доводилася королю далекою кузиною, і ходили чутки, що вони з принцом близькі.
Можливо, герцогиня чекала на візит.
— Так, він повернувся додому, — сказав Дін. — І це вже не дрібниця, чи не так? Вони вже планують бал і не менше дюжини урочистостей. Звісно, — усміхнувся він, — нас це не повинно хвилювати. Не думаю, що найближчим часом ми побачимо бальну залу палацу зсередини.
Алізе відповіла на усмішку Діна власною. Вона часто мріяла про такі моменти — можливість поговорити з людьми у своєму місті так, ніби була однією з них. Але ніколи не мала такої змоги, навіть у дитинстві.
— Ні, гадаю, що ні, — тихо сказала вона, усе ще усміхаючись. Відкинувшись на спинку стільця, мимохіть торкалася свіжої пов’язки на шиї. Вона вже відчувала себе набагато краще, і приплив полегшення і вдячності розв’язав їй язик до раніше незнаної міри.
— Хоча, якщо чесно, не впевнена, що розумію всю цю радість.
— О? — усмішка Діна стала ширшою. — І чому це?
Алізе завагалася.
Їй завжди так багато хотілося сказати, але їй забороняли — знову і знову — висловлювати свої думки, тож тепер вона з усіх сил намагалася побороти цей порив.
— Гадаю… гадаю, я б запитала, чому принца так розкішно вітають лише за те, що він повернувся додому. Чому ми ніколи не запитуємо, хто платить за ці урочистості?
— Перепрошую, дівчино, — Дін засміявся. — Не впевнений, що зрозумів тебе.
Алізе дещо зігрілася від його сміху, від чого її власна усмішка стала ширшою.
— Що ж. Хіба королівські вечірки не фінансують з податків, які платять прості люди, котрим навіть не дозволено на них потрапити?
Дін, який саме перемотував рулон полотна, раптом завмер. Він подивився на Алізе з незрозумілим виразом обличчя.
— Принц навіть ніколи не показує свого обличчя, — вона вела далі. — Який принц не єднається з власним народом? Його прославляють, його люблять, так, але тільки через його шляхетне походження, спадок, обставини, неминуче сходження на престол.
Дін трохи насупився.
— Мабуть… можливо.
— За які ж заслуги його прославляють? Чому він має право на любов і відданість публіки, яка його навіть не знає? Хіба його відраза до простого люду не тхне зарозумілістю? Хіба ця зарозумілість не ображає?
— Не знаю, дівчино, — Дін завагався. — Хоча, смію припустити, що наш принц не зарозумілий.
— Значить, претензійний? Чи він не любить людей?
Здавалося, почавши говорити, Алізе вже не могла зупинитися. Її мало б занепокоїти те, що їй це так подобалося, це мало б нагадати їй про те, що треба прикусити язика. Але вона вже так давно ні з ким не розмовляла. Алізе, від якої завжди вимагали приховувати інтелект, втомилася тримати язик за зубами. Річ у тім, що вона гарно вміла говорити, і їй не вистачало обміну думками, який тренував розум.
— А людиноненависництво хіба не свідчить про вбогість духу, людського серця? — говорила вона. — Вірність, обов’язок і загальне почуття, можливо, побожність, можуть спонукати його королівських підданих не помічати таких недоліків, але ця шляхетність є рекомендацією лише для простої людини, а не для принца. Тоді виходить доволі боягузливо, чи не так, правити всіма нами лише як міфічна фігура, а не як людина?
Усмішка Діна повністю зникла, а його очі стали холодними. З жахливим відчуттям Алізе усвідомила всю глибину своєї помилки, але занадто пізно.
— Мати божа! — Дін прочистив горло. Здавалося, він більше не міг на неї дивитися. — Ніколи не чув подібних розмов, тим паче від людини в сноді, — він знову прочистив горло. — Знаєш, а ти дуже гарно говориш.
Алізе відчула, як заклякла.
Їй слід було розуміти. Вона вже достатньо разів переконувалася, що не варто говорити так багато і з такою відвертістю. Повинна була передбачити, але Дін виявив їй співчуття, яке вона сприйняла за приятельство. Вона заприсяглася собі, що більше ніколи не припуститься такої помилки, але поки що не могла зарадити ситуації. Не могла забрати своїх слів назад.
Страх стиснув її серце.
Невже він повідомить про неї магістрату? Звинуватить у зраді?
Дін відійшов від прилавка, мовчки пакуючи її речі, але Алізе відчувала його підозрілість, відчувала, як вона хвилями котиться від нього.
— Він порядний юнак, наш принц, — коротко мовив крамар, — до того ж він зараз далеко від дому, на службі, дівчино, захищає наші землі, а не вештається вулицями. Він не п’яниця і не бабій, чого не скажеш про деяких. Не нам вирішувати, чи гідний він того, чи ні. Ми повинні бути вдячні кожному, хто захищає наше життя ціною власного. І так, можливо, він тримається осторонь, але не думаю, що людину треба розпинати за її мовчання. Це рідкісна річ, чи не так? Одному богу відомо, скільком людям пішло б на користь, — Дін підвів на неї очі, — прикусити собі язика.
Її серце пронизало жаром, сором був настільки сильним, що майже зцілив її від постійного холоду. Алізе опустила погляд, більше не в змозі дивитися чоловікові в очі.
— Звісно, — тихо сказала вона. — Я перейшла межу, сер.
Дін ніяк не відреагував. Олівцем на папері підраховував загальну вартість ліків.
— Тільки сьогодні, — сказав він, — тільки сьогодні наш принц врятував життя маленькому жебракові — ніс хлопчика на руках…
— Пробачте мені, сер. Я помилилася. Не сумніваюся в його героїзмі…
— З тебе шість мідяків за все, будь ласка.
Глибоко вдихнувши, Алізе потягнулася до гаманця з монетами, обережно витрусивши потрібну суму. Шість мідяків. Міс Худа заплатила їй лише вісім за сукню.
Дін продовжував говорити.