Страница 34 из 122
Розділ одинадцятий
— ДІВЧИНО?
Аптекар знову прочистив горло, і Алізе здригнулася. Підвівши очі, побачила, що власник крамниці пильно дивиться на її руки, й одразу їх сховала від очей.
— Я бачу, що тобі боляче. І, здається, доволі сильно.
Алізе повільно підвела на нього очі.
— Не бійся мене, — мовив він стиха. — Я маю побачити ушкодження, щоб допомогти тобі.
Алізе знову подумала про свою роботу, про те, що її безпека залежить від того, чи зможе вона завтра прокинутися і вимити ще більше підлог, зшити ще більше суконь. Але якщо цей чоловік побачить її прозору кров і зрозуміє, що вона джин, він може відмовитися обслуговувати її, а якщо вижене її зі своєї крамниці, їй доведеться добиратися до аптеки на іншому кінці міста — що, хоч і не неможливе завдання, але важке і виснажливе, до того ж на це піде ще один день.
Алізе зітхнула. У неї не залишилося вибору.
З болісним зусиллям вона розмотала вологі саморобні бинти й поклала голі руки на прилавок долонями догори, щоб аптекар міг їх оглянути.
У нього перехопило дух від побаченого.
Алізе спробувала поглянути на рани його очима: сіра, пошматована шкіра, укриті пухирями пальці, кров, яку більшість людей помилково сприйняли б за воду. Зазвичай бліда шкіра її долонь була тепер яскраво-червоною і нестерпно пульсувала. Їй відчайдушно хотілося знову обмотати їх і стиснути кулаки від пекучого болю.
— Зрозуміло, — сказав чоловік. Алізе сприйняла це за знак, що можна прибрати руки. Вона чекала, тіло напружилося, готуючись до ворожого нападу, але аптекар не образив її, не попросив покинути свою крамницю.
Поступово Алізе відчула полегшення.
Насправді він взагалі більше нічого не сказав, лише збирав різні предмети по всій крамниці, відмірював у мішечки різні трави, відрізав смужки полотна для її ран. Вона відчувала невимовну вдячність, гріючись і стоячи у своїх черевиках у калюжі талого снігу. Вона не бачила очей, що спостерігали за нею з вікна, але незабаром відчула їх. Відчула тривожний, особливий страх того, хто знає, що за ним стежать, але не може цього довести.
Алізе ковтнула.
Повернувшись на своє робоче місце, аптекар тримав невеликий кошик з ліками, які почав товкти на густу пасту за допомогою ступки й товкача. Потім дістав з-під прилавка щось схоже на пензлик.
— Сідай, будь ласка, — він указав на один з високих стільців, що стояли біля прилавка, — і уважно слідкуй за тим, що я роблю, дівчино. Тобі потрібно буде повторити це вдома.
Алізе кивнула, відчуваючи вдячність, коли її втомлене тіло опустилося на м’яке сидіння. Вона боялася, що більше ніколи не зможе встати.
— Будь ласка, простягни руки.
Алізе виконала прохання. Уважно спостерігала, як він одним мазком наніс на її долоні яскраво-блакитну мазь, і настільки швидко відчула заспокійливий ефект, що ледь не заплакала від полегшення.
— Ти повинна тримати все в чистоті, — говорив він, — і міняти пов’язки через день. Я покажу тобі, як їх правильно накладати.
— Так, сер, — видихнула вона. Коли він намотував чисті смужки тканини на її руки та між розчепіреними пальцями, Алізе заплющила очі. Давно вже не відчувала такого блаженства.
Він тихо промовив:
— Це неправильно.
— Пов’язки? — Алізе підвела на нього очі. — О, ні, сер, я гадаю…
—
Це
, — сказав він, підносячи її руки ближче до світла лампи. Навіть наполовину забинтовані й намазані маззю, вони створювали трагічне видовище. — Вони змушують тебе працювати занадто багато, дівчино. Це неправильно.
— Ох, — Алізе перевела погляд на прилавок. — Нічого страшного.
Вона почула гнів у його голосі, коли він сказав:
— Вони змушують тебе стільки працювати через те, ким ти є. Через те, що ти можеш стерпіти. Людське тіло не витримало б стільки, тому вони користуються тобою, бо можуть. Ти повинна це усвідомити.
— Звісно, я усвідомлюю це, — з гідністю відповіла Алізе. — Хоча ви також повинні зрозуміти, що я вдячна за цю роботу, сер.
— Називай мене Дін, — він дістав ще один пензлик, яким намастив іншою маззю поріз на її шиї. Зітхнувши, Алізе заплющила очі, поки ліки потрапляли їй на рану, відтак біль притупився, а потім і зовсім зник.
Минула мить, перш ніж Дін прочистив горло і сказав:
— Знаєш, я ще не бачив, щоб служниця носила сноду вночі.
Алізе завмерла, і аптекар це відчув. Не отримавши відповіді, він тихо промовив:
— Тому ти, мабуть, не знаєш, що у тебе на щоці великий синець.
— Ох, — Алізе піднесла до обличчя щойно перев’язану руку. — Я…
Вона не здогадувалася, що синець виходив за межі сноди. Економкам заборонялося бити своїх слуг, але Алізе ніколи не зустрічала економки, яка б дотримувалася цього закону. Вона знала, якщо привернути увагу до цього зараз, то можна втратити роботу.
Алізе промовчала.
Дін зітхнув.
— Якби ти тільки зняла свою сноду, дівчино, я міг би оглянути ушкодження.
— Ні, — занадто швидко сказала Алізе. — Тобто… дякую вам за турботу, але зі мною все гаразд.
Минуло чимало часу, перш ніж Дін промовив:
— Гаразд. Але коли я закінчу, то попрошу тебе прийти за тиждень, щоб я міг перевірити ознаки одужання або інфекції.
— Так, сер, — вона завагалася. — Тобто Дін, сер.
Він усміхнувся.
— Однак, якщо у тебе підвищиться температура, ти повинна негайно покликати лікаря.
На це Алізе просто кивнула. Вона знала, що навіть із прибутком з п’яти суконь вона не зможе дозволити собі лікаря, але не бачила сенсу в тому, щоб про це казати.
Дін намотував вузьку пов’язку на її шию — саме цього вона намагалася уникнути, — коли зробив останню спробу завести розмову.
— Доволі цікава рана, дівчино, — сказав він. — Цікавіша за всі суперечливі історії, які ми чули сьогодні в місті.
Алізе закам’яніла.
Хоча знала, що не зробила нічого поганого, а в цьому місті жила лише тому, що їй довелося рятуватися від загрози власної страти. Вона рідко, якщо взагалі коли-небудь, переставала хвилюватися.
— Які саме суперечливі історії, сер?
— Історії про принца, звісно.
Алізе майже одразу розслабилася.
— О, — зітхнула вона. — Не думаю, що чула хоч одну з них.
Дін саме закріплював пов’язку на місці, коли засміявся.
— З усією повагою, дівчино, але треба бути глухою, щоб не чути. Уся імперія обговорює повернення принца в Сетар.