Страница 33 из 122
Не хотів, щоб його дід помер, не хотів одружуватися з незнайомкою, не хотів народжувати дітей, не хотів керувати імперією. Це була таємниця, якою рідко ділився навіть із самим собою, — він не хотів такого життя. Було доволі важко, коли помер його батько, але Камран не міг навіть уявити собі світ без дідуся. Він не вважав себе гідним керувати імперією самотужки, але й не знав, на кого міг би покластися у цьому. Іноді навіть не був упевнений, що може довіряти Хазану.
Натомість Камран відволікся на свій гнів, дозволив своєму розуму зосередитися на люті через фештського хлопчика, фальшиве обличчя служниці. Правда полягала в тому, що він був змушений повернутися додому проти своєї волі й тепер тікав від самого себе, від непосильного тягаря привілеїв, від обов’язків, покладених на його плечі. У такі моменти завжди втішав себе думкою, що він принаймні здібний солдат, досвідчений лідер, але сьогоднішній день спростував навіть це. Бо яка користь від лідера, який не може навіть покластися на власні інстинкти?
Ця служниця перехитрила Камрана.
Вона не лише довела, що він помилявся абсолютно у всьому, але й показала його з іще гіршої сторони. Коли дівчина нарешті з’явилася в провулку за Будинком Баз, він одразу впізнав її, але тепер мав привілей роздивитися її уважніше. Одразу помітив кривавий поріз на її горлі, а звідти простежив за витонченими лініями шиї, делікатним вигином плечей. Удруге за день звернув увагу на те, як вона трималася, наскільки відрізнялася від інших слуг. Грація вбачалася навіть у тому, як вона тримала голову, як відводила плечі назад, як нахиляла обличчя до сонця.
Камран не міг зрозуміти.
Якщо вона не шпигунка чи світська дівиця, то, можливо, була грішною донькою якогось джентльмена, або навіть позашлюбною дитиною одного з них. Такі обставини могли б пояснити її витончену поставу і знання фештунської мови. Але щоб високоосвічена дитина аристократа впала так низько? Він вважав це малоймовірним. Про скандали у вищому суспільстві знав майже кожний, і якби така людина працювала у його тітки, він, безсумнівно, знав би про неї.
З іншого боку, важко бути в чомусь впевненим.
Камран даремно намагався краще розгледіти її обличчя, натомість зміг роздивитися лише рот. Він дивився на її губи довше, ніж хотів би визнати, з причин, які не виходили у нього з голови. Камран дійшов до страшного усвідомлення, що ця дівчина може бути вродливою — думка виявилася такою несподіваною, що ледь не відволікла його від мети. Коли вона раптово прикусила губу, він різко вдихнув, дивуючись самому собі.
Вона здавалася схвильованою.
Принц спостерігав, як дівчина оглядала провулок, увесь час притискаючи до грудей невеличкий пакунок. Камран згадав, що Омід говорив про її руки, придивився ближче, і його гордість, його крихке сумління одразу ж зазнали потужного удару. Руки дівчини були такі понівечені, що він міг бачити рани навіть здалеку. На її шкіру було боляче дивитися: червона, покрита пухирями, обдерта.
Без всякого сумніву — це руки служниці.
Камран аж похитнувся на п’ятах, коли на нього звалилася правда. Він був так переконаний, що дівчина брехуха, так нетерпляче чекав моменту, коли її потворність буде викрито. Натомість зробив відкриття про себе.
У цій історії лиходієм виявився він, а не вона.
Дівчина не лише дотрималася обіцянки, даної Оміду, але й підготувалася. Очевидно, що вона шукала в провулку безпритульну дитину.
Двічі за один день ця безлика дівчина викликала в Камрана такий сором, що він ледве міг дихати. Вона проникала в його груди й ламала щось важливе всередині нього, робила це, навіть не здогадуючись про його присутність. Невже Камран був настільки слабким, що його змогла роззброїти незнайомка? Чи він був настільки негідним?
Гірше того: як він пояснить цю ганьбу своєму дідові? Камран з таким ентузіазмом додав королю клопоту своїми погано обґрунтованими підозрами, і тепер зарозумілість принца доведе лише його власний ідіотизм, мінливість психіки, що ще більше посилить побоювання короля за свого онука. За один день Камрану вдалося перетворити себе на посміховисько, від чого йому хотілося провалитися крізь землю.
Це єдина думка, що повторювалася в голові, як барабанний дріб, коли Хазан нарешті відшукав його.