Страница 32 из 122
— І все ж ти говорив з нею.
— Так, сір, — хлопчик кліпнув. — Вона говорила фештунською.
Камран так здивувався, що не зміг швидко приховати свій вираз обличчя.
— Але ж у королівському місті немає жодного слуги, котрий розмовляв би фештунською мовою.
— Даруйте, сір, але я не знав, що ви знайомі з усіма слугами в королівському місті.
Камран відчув спалах гніву, що, здавалося, він може розірвати йому грудну клітку. Принц доклав максимум зусиль, щоб вичавити із себе слова:
— Твоя зухвалість вражає.
Хлопець усміхнувся. Відтак Камран ледь втримався від бажання задушити його.
Цей рудоволосий фештський хлопчина мав незвичайну здатність доводити Камрана до швидкої, руйнівної люті — гніву найнебезпечнішого з різновидів. Камран розумів це, адже добре знав свої слабкості, а тому вмовляв себе втамувати, як він знав, нераціональну реакцію. Зрештою, не було жодних причин відлякувати дитину, не тепер, коли хлопчик міг надати йому інформацію, необхідну для полювання на дволику служницю.
— Прошу тебе допомогти мені зрозуміти, — мовив Камран рівним тоном. — Ти кажеш, що неписьменна служниця заговорила з тобою фештунською. Стверджуєш, що вона дала тобі хліб, який ти…
— Ні, сір. Я сказав, що вона
запропонувала
мені хліб.
Камран стиснув щелепу. Це вже вдруге хлопчина перебив його.
— Не бачу різниці, — сказав він. —
Дати
та
запропонувати
— взаємозамінні слова.
— Аж ніяк, сір. Вона сказала мені прийти на кухню в Будинок Баз, якщо захочу хліба.
У цю мить Камран пережив момент тріумфу.
— Тоді вона збрехала тобі, — сказав принц. — Я знаю Будинок Баз, і ця дівчина там не працює служницею. До того ж, якщо тобі це ще не стало очевидним, то знай: та дівчина взагалі не служниця.
Дитина похитала головою.
— Ви помиляєтеся, сір.
Зухвалий, неввічливий, безсоромний хлопчисько. Камран відчув, що йому вже байдуже до того, що дитина ледь не померла. Здається, він почував себе вже доволі добре, щоб мати нахабність вуличного щура розмовляти з такою неповагою із представником королівської родини. І все ж Камран тепер був прикутий до нього в такий дивний спосіб, змушений бути добрим до недорослого бісеняти.
Omid
. Його звали Омід.
Син шафранових фермерів на півдні країни. Його батьків ув’язнили за несплату податків з мізерного врожаю, а їхня офіційна апеляція — Камран прочитав звіт — полягала в тому, що податки становили фіксовану суму, а не відсоток. Вони наполягали на тому, що сплата фіксованої суми означала б голод для їхньої сім’ї, оскільки врожай цього сезону був дуже малий. Вони звернулися до суду з проханням про послаблення, але у в’язниці отримали запалення легенів і за кілька днів померли, залишивши хлопчика напризволяще.
Він сказав, що йому дванадцять. Дванадцять років.
— Ти або дуже сміливий, або занадто дурний, — Камран звернувся до хлопчика, — щоб так легко зі мною не погоджуватися.
— Але, сір, ви не бачили її рук, — наполягав Омід. — А я бачив.
Камран лише насупився.
Поспішаючи полишити нестерпну дитину, він знову забув віддати шану поважним жерцям і жрицям. Натомість на виході його оточила юрба Провидців, які, як завжди, говорили мало і прийняли як плату лише мить його часу, перш ніж вклали йому в руки невеличкий пакуночок. Принц щиро подякував, але його розум, переповнений і безладний, наказав йому заховати таємничий подарунок, щоб відкрити його пізніше.
Пакунок так і залишився забутим на кілька днів у внутрішній кишені Камранового плаща.
Збентежений розмовою з Омідом, принц попрямував з Будинку Провидців до Будинку Баз, помешкання своєї далекої тітки. Він точно знав, де розташовані кухні, адже провів значну частину своєї юності в Будинку Баз, спускаючись після опівночі донизу, щоб перекусити. Він подумував зайти крізь парадні двері й просто запитати тітку, чи не наймала вона таку служницю, але згадав про попередження діда, що його дії зараз будуть під пильним наглядом.
Камран мав багато причин шукати дівчину — не останньою з них було підтвердження короля Заала, що Ардунія приречена на війну, але він не вважав за потрібне передчасно повідомляти про це радісній публіці.
У будь-якому разі Камран добре вмів чекати.
Він міг годинами стояти в одному положенні, не втомлюючись, був навчений практично зникати за власним бажанням. Для нього не було проблемою витратити годину, очікуючи в провулку, щоб зловити злочинницю. Адже його метою було захистити імперію і позбавити свій народ від підступів цієї безликої дівчини…
Брехня
.
Це правда, що її дії здалися йому підозрілими, правда і те, що вона могла бути туланською шпигункою. Але також була ймовірність, що він помилявся щодо неї, і його небажання визнати цей факт мало б його непокоїти. Ні, чиста правда, яку він тільки тепер був готовий визнати, полягала в тому, що в його мотивах було ще одне зерно: щось у цій дівчині засіло йому в душу.
Він не міг позбутися цього відчуття.
Вона — нібито бідна, убога служниця — сьогодні вранці проявила милосердя, чого він не міг зрозуміти, і співчуття, яке ще більше розлютило його через свою непослідовність. Молода жінка проникла в його імперію нібито для того, щоб заподіяти шкоду. Чому ж тоді сьогодні вранці грала роль доброзичливої? Чому вселила в нього відчуття власної нікчемності?
Ні, ні, це не мало жодного сенсу.
Роки тренувань навчили принца розпізнавати навіть найменші невідповідності в супротивниках, слабкі місця, які можна виявити й швидко зманіпулювати ними. Камран знав свої сильні сторони, і його інстинктам у цьому разі не можна було заперечувати. Він зауважив у ній суперечності відтоді, як побачив уперше.
Дівчина, без сумніву, щось приховувала.
Він хотів викрити її як брехуху, якою вона, як він знав, і була, викрити те, що здавалося йому однією з двох можливих версій: підступна шпигунка або легковажна світська дівиця, котра прикидається.
Натомість він опинився тут.
Він стояв у темряві так довго, що натовпи почали розходитися, вулиці заполонили п’яні сплячі тіла, які не насмілювалися тягтися до своїх домівок. Камран дав холоду охопити себе, поки його кістки не затремтіли, поки не відчув нічого, окрім великої порожнечі, що зяяла всередині нього.
Він не хотів ставати королем.