Страница 31 из 122
Розділ десятий
КАМРАН СТОЯВ У ТІНІ вітрини зачиненого магазину, капюшон його плаща розвівався на вітрі, ляскаючи по обличчю, немов шкірясті крила кажана. Сніг перетворився на дощ, і він дослухався, як краплі стукотіли по навісу над головою, спостерігав, як вони вкривали вулиці білою памороззю. Минали довгі хвилини, кучугури снігу, які пробивали краплі дощу, щезали під його ногами.
Йому не слід було приходити.
Після їхньої зустрічі король відвів Камрана вбік, щоб розпитати про підозрювану служницю, і він радо відповів на всі запитання, відчуваючи, що зацікавленість дідуся підкріплює його правоту. Насправді саме за наказом короля Камран мав продовжити пошуки дівчини, оскільки Заал теж був стурбований, почувши детальнішу розповідь про ранкові події. Він відправив принца до міста, щоб той виконав різні доручення, зокрема, відвідав фештського хлопчика, а потім обстежив місто.
Звісно, Камран виконав наказ.
Конкретне завдання — це саме те, що йому потрібно, адже воно відволіче його від роздумів, від тягаря всього того, що нещодавно повідомив йому дідусь. Принц у будь-якому разі планував побачити натовп на власні очі, хотів почути галас, який зчинив, відчути наслідки своїх дій.
Зрештою, це призвело до цього: до темряви.
Ні, йому взагалі не варто було приїжджати.
Спершу він відвідав безпритульну дитину, яку прихистили в Будинку Провидців на Королівській площі. Король дав зрозуміти Камрану, якщо він зараз проігнорує хлопчика, то його попередні дії здаватимуться імпульсивними та легковажними. Заал сказав, що подальші прояви турботи й співчуття до хлопчика будуть не лише очікуваними, але й передбачуваними. А оскільки Камран усе одно мав відвідати Провидців, то це не видавалося надто великою втратою часу.
Натомість його це розлютило.
Як виявилося, лише магія врятувала хлопчика від смерті. Це одкровення, яке мало б принести полегшення, стало для принца безрадісною новиною, адже Провидці діяли за його наказом, і дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь, магічну допомогу надавали будь-кому, хто не належав до королівської сім’ї.
Хоч якою великою була Ардунія, магія як субстанція була надзвичайно рідкісною. Нестійкий мінерал видобували в горах з великим ризиком, а тому він існував лише в малих, дорогоцінних кількостях, що видавали лише за королівським указом. Заклик Камрана про допомогу сприйняли саме так, і це стало ще однією причиною, чому його вчинок щодо злодійкуватого вуличного хлопчака був таким значущим, що його не скоро забудуть.
Він зітхнув від згадки про це.
Хоча хлопчик усе ще одужував, він здригнувся, коли Камран увійшов до кімнати. Дитина відповзла на своєму ліжку якнайдалі, намагаючись опинитися поза досяжністю свого малоймовірного рятівника. Вони обоє це знали: знали, що ситуація, в якій опинилися, була фарсом, що Камран не був героєм, що між ними не існувало жодної симпатії.
Насправді Камран не відчував до хлопчика нічого, окрім люті.
Ретельно поширюючи нові чутки, король активно намагався спотворити історію про безпритульного хлопчака. Король Заал вирішив, що буде важче переконати публіку в тому, ніби принц зробив добро, урятувавши вбивцю, і тому змінив розповідь, вилучивши з неї будь-яку згадку про шкоду, заподіяну служниці. Це турбувало Камрана набагато більше, аніж повинно було б, адже в глибині душі він відчував, що мерзотник не заслуговує ні на зусилля, яких доклали, щоб урятувати його, ні на турботу, яку тепер отримує.
Обережно підійшовши до ліжка хлопчика, Камран відчув, що здобув маленьку перемогу, коли в очах дитини спалахнув страх. Це дало йому поштовх, щоб відточити своє невдоволення, яке надало його візиту чіткої мети. Якщо вже принц був змушений опинитися в товаристві цієї ганебної дитини, то скористається нагодою, щоб отримати відповіді на свої незліченні запитання.
Бог свідок, він таки мав запитання.
— Avo, kemem dinar shora, — похмуро сказав він.
Спершу я хочу знати, чому.
— Чому ти благав мене не передавати тебе магістрату?
Хлопчик похитав головою.
— Jev man, — мовив Камран.
Відповідай мені
.
Хлопець знову похитав головою. Камран різко підвівся, заклавши руки за спину.
— Ми з тобою знаємо справжню причину твого перебування тут, і я ще не скоро її забуду. Не маю жодного бажання прощати тобі твої сьогоднішні дії лише тому, що ти ледь не загинув. Ти б убив молоду жінку лише для того, щоб обікрасти її…
— Nek, nek hejjan…
Ні, ні, сір…
— І ладен був вбити себе, аби лише не постати перед судом — аби не опинитися в руках магістрату і не заплатити ціну за свої негідні вчинки. — Очі Камрана спалахнули ледь стримуваним гнівом. — Скажи мені, чому?
Дитина вже втретє похитала головою.
— Можливо, мені таки варто передати тебе до магістрату. Може, вони швидше досягнуть результату.
— Ні, сір, — відповів хлопець рідною мовою, його карі очі видавалися занадто великими на запалому обличчі. — Ви так не вчините.
Очі Камрана ледь-ледь розширилися.
— Як ти смі…
— Усі вважають, що ви врятували мені життя, бо милосердний і добрий. Якщо зараз кинете мене в підземелля, це буде для вас не дуже добре, еге ж?
Кулаки Камрана стиснулися та розтиснулися.
— Я
врятував
тобі життя, невдячний паскуднику.
— Han.
Так
, — дитина майже посміхнулася, але очі здавалися напрочуд відстороненими. — Pet, shora?
Але навіщо?
Після цього я знову повернуся на вулицю. До такого ж життя, як і раніше.
Камран відчув непроханий поштовх у грудях, докори сумління. Навіть не помітив, що його голос втратив різкість, коли промовляв:
— Не розумію, чому ти радше вб’єш себе, аніж підеш до в’язниці.
— Ні, сір, не розумієте, — рудоволосий хлопчик уникав зустрічатися з ним поглядом. — Але я бачив, що вони роблять з такими дітьми, як я. Бути відданим у руки магістрату — гірше за смерть.
Камран випрямився, насупившись.
— Що ти маєш на увазі? Як це може бути гірше за смерть? Наші в’язниці не такі жахливі. Тебе годуватимуть щодня щонайменше…
Хлопчик почав так сильно трясти головою і був таким схвильованим, що Камран злякався, чи не вискочить він з кімнати.
— Гаразд, досить, — неохоче промовив принц, зітхнувши. — Натомість розкажи мені, що знаєш про цю дівчину.
Хлопець застиг на місці, несподіване запитання настільки приголомшило його.
— Знаю про неї? Я не знаю її, сір.
— Як же тоді ти спілкувався з нею? Добре говориш ардунійською?
— Зовсім трохи, сір.