Це зіткане королівство

Розділ дев’ятий

У МОЛОЧНОМУ ОЦІ МІСЯЦЯ силуети перехожих зливалися в одну драглисту масу, наповнену галасом: лунали несамовиті крики, крізь дерева просочувався сміх, світло ліхтарів мерехтіло, коли люди блукали вулицями. Ніч була чистим божевіллям.

Алізе стримувала тремтіння.

Її завжди непокоїла темрява, бо це пробуджувало страх сліпоти, який не могла до кінця пояснити. Її предки колись були засуджені до існування без світла і тепла — вона знала про це, так, але їй здавалося химерним, що вона повинна нести в собі цей страх. Гірше того, здавалося, що доля дивним чином прив’язувала її до темряви. Адже останнім часом вона найбільш вільно пересувалася світом лише за відсутності денного світла, коли ярмо обов’язку було зняте.

Алізе вийшла з Будинку Баз набагато пізніше, ніж зайшло сонце, і хоча добра новина про те, що міс Худа дасть їй більше роботи, неабияк підбадьорила, її все ще обтяжував біль у руках. За день на роздертих долонях з’явилися свіжі рани, а смужки тканини, якими вона дбайливо обмотувала пошкодження, стали вологими та важкими від крові. Алізе, котра тепер мала створити п’ять суконь на додачу до виконання своїх повсякденних обов’язків, несподівано потребувала рук більше, ніж будь-коли. Це означало, що візит до аптеки не міг зачекати до завтрашнього дня.

Алізе продиралася крізь вечірній снігопад на втомлених ногах, міцно притиснувши руки до грудей та сховавши підборіддя в комір. Паморозь невпинно наростала на мок­рих пасмах її волосся. Коли вона йшла, неслухняні коси тріпотіли на вітрі.

Алізе вже встигла відвідати місцевий хамам, де змила із себе весь бруд дня. Вона завжди почувалася краще, коли була чистою, і хоча ці відвідування вартували їй фізичних сил, вона відчувала, що воно зрештою того варте. До того ж нічне повітря підбадьорювало, а холод, що пронизував її непокриту голову, допомагав концентрувати думки. Прогулюючись вулицями вночі, вона як ніколи потребувала гостроти розуму, адже добре знала, які небезпечні відчайдушні незнайомці в темряві. Намагалася йти безшумно, тримаючись світла.

Проте ігнорувати галас було неможливо.

Люди скандували на вулицях, дехто співав, хтось кричав, усі були надто п’яні, щоб щось розібрати. Великі натовпи танцювали, усі разом намагаючись утримати опудало — солом’яну фігуру в грубій залізній короні. Юрби сиділи посеред дороги, курили кальян і пили чай, відмовляючись звільнити вулиці навіть тоді, коли коні іржали, карети намагалися їх об’їхати, а з ошатних салонів екіпажів з криками, розмахуючи батогами, вискакували вельможі.

Алізе пройшла крізь хмару абрикосового диму, відмахнулася від вуличного торговця і проштовхнулася крізь юрбу, що несамовито сміялася над історією про дитину, яка спіймала в руки змію і в захваті занурювала її голову в тарілку з йогуртом раз за разом.

Алізе потай усміхнулася.

Вона помітила, що деякі люди несли таблички — одні тримали їх високо, інші тягнули за собою, немов собаку на повідцю. Намагалася розгледіти написане, але в тьмяному, мерехтливому світлі не змогла роздивитися жодного слова. Одне можна було сказати напевно: такі веселощі й божевілля були незвичні навіть для королівського міста. На мить цікавість Алізе загрожувала взяти гору над її здоровим глуздом.

Вона притлумила її.

Незнайомці штовхали її, деякі смикали за сноду, сміялися в обличчя, наступали на спідниці. Вона вже давно зрозуміла, що слуг зневажають найбільше, вважають їх легкою здобиччю для жорстокості. Інші на її місці прагнули зняти сноду в громадських місцях, боячись привернути небажану увагу, але Алізе не могла цього зробити без ризику. Вона була впевнена, що на неї полюють, але не знала, хто саме, а це означало, що не могла дозволити собі втрачати пильність.

На жаль, обличчя Алізе було легко запам’ятати.

Вона була рідкісним винятком, бо зазвичай виявити різницю між джинами та глиняними доволі важко. Джини тисячі років тому відновили не лише зір, але й різноманітний рівень меланіну у волоссі та шкірі. Алізе, як і багато хто в Ардунії, мала копицю блискучих, вугільно-чорних кучерів і оливковий колір обличчя. Проте її очі…

Вона не знала колір своїх очей.

Іноді вони набували знайомого темно-брунатного кольору, який вона вважала природним кольором своїх райдужок, але частіше її очі мали пронизливий відтінок крижаної блакиті, настільки світлий, що його важко було назвати кольором. Тож не дивно, що Алізе завжди жила з одвічним холодом, який відчувала і в очницях. Навіть у розпал літа крига просочувалася крізь прозорі вени, знеру­хомлюючи її. Її стан могли зрозуміти лише предки, адже саме від них вона успадкувала цю особливість. Ефект був таким дивовижним, що мало хто міг дозволити собі дивитися на дівчину. Утім, на обличчя Алізе можна було б не зважати, якби її райдужки не змінювати відтінки. Вона не могла це контролювати й не розуміла причину цього.

Алізе відчула дотик вологи на губах і підвела очі вгору. Почав падати свіжий сніг.

Вона міцніше обхопила себе руками й поспішила знайо­мою дорогою, схиливши голову проти вітру. Повільно усвідомлюючи, що позаду неї лунають кроки — незвичні своєю ритмічністю, відчула раптовий приступ страху, який намагалася відігнати. Алізе відчувала, що останнім часом надто легко стає схильною до параної. Попереду виднілося світло аптеки. Вона побігла туди.

Коли штовхнула дерев’яні двері, задзвенів дзвінок, але її ледь не виштовхав назад натовп, що був усередині. В аптеці було незвично багатолюдно для цієї години, і Алізе не могла не помітити, що її звичний аромат шавлії та шафрану змінився на сморід немитих туалетів і застарілого блювотиння. Алізе затамувала подих, займаючи місце в черзі та борючись із бажанням струсити сніг із черевиків на килимок під ногами.

Відвідувачі вигукували одне одному нецензурну лайку, штовхалися, тримаючись за переламані руки та розбиті носи. У декого з них капала кров з маківки голови чи з рота. Один чоловік показував дитині закривавлений зуб, який вирвав зі своєї голови — сувенір від іншого, котрий надумав прокусити йому череп.

Алізе ледве могла в це повірити.

Ці люди потребували миття та лікарів, а не аптекаря. Дівчина могла лише здогадуватися, чи були вони занадто дурні, чи занадто п’яні, щоб сподіватися отримати тут допомогу.

— Гаразд, достатньо, — над натовпом пролунав розлючений голос. — Ви всі:

забирайтеся геть

. Геть із моєї крамниці, поки ви…