Страница 24 из 122
Від нього вже тоді очікували, що він проявить силу: усього за кілька днів його змусили бути присутнім на церемонії, присвяченій оголошенню його прямим спадкоємцем престолу. Він був ще дитиною, а йому наказали стояти біля понівечених останків свого батька, не виказуючи ні болю, ні страху — лише лють. Це був день, коли дід вручив йому перший меч, коли його життя змінилося назавжди. День, коли ще не сформований хлопчик був змушений ускочити у тіло чоловіка.
Камран заплющив очі, відчув притиск холодного леза до щоки.
— Загубився у своїх думках, любий?
Він поглянув на матір, сердитий не лише на неї, але й на самого себе. Камран не розумів, що саме його гнітило, не міг знайти пояснення своїм безладним думкам. Лише знав, що щодня відчуває страх, який підкрадається до нього, і навіть більше: боявся, що така розгубленість лише погіршить ситуацію, адже ці моменти занурення в себе, як знав Камран, можуть коштувати йому життя. Його мати щойно довела це.
Здавалося, вона прочитала його думки.
— Не хвилюйся. Він декоративний, — Фірузе відступила, постукуючи по блискучому рубіновому лезу кінчиком ідеально закругленого нігтя. Вона заховала зброю в шати.
— Але зараз я дуже сердита на тебе, і ми маємо якнайшвидше про це поговорити.
— Чому це?
— Тому що твій дідусь хоче тобі щось сказати, але спочатку я хочу сказати своє.
— Ні, мамо, я маю на увазі: чому ти сердишся?
— Що ж, звісно, ми повинні поговорити про цю служницю, яку ти б…
— Ось ти де, — пролунав голос позаду них, і Камран обернувся, щоб подивитися на короля, який наближався до них, одягнений у вишукані відтінки зеленого.
Фірузе зробила глибокий реверанс. Камран вклонився.
— Підійди ближче, — король помахав однією рукою. — Дозволь мені поглянути на тебе.
Камран підвівся і зробив крок уперед.
Король взяв Камрана за руки і стиснув їх, його теплі очі оцінювали принца з неприхованою цікавістю. Камран розумів, що за сьогоднішній вчинок він отримає покарання, але також знав, що витримає його з гідністю. Не існувало нікого із живих, кого б поважав більше, ніж свого дідуся, і він виконає волю короля, якою б вона не була.
Король Заал був живою легендою.
Його дідусь — батько його батька — пережив чимало нещасть. Коли Заал народився, його мати подумала, що привела у світ старого, адже волосся дитини вже було сивим, вії білими, а шкіра такою блідою, що майже просвічувалася. Незважаючи на протести Провидців, дитину нарекли проклятою, відтак нажаханий батько відмовився від неї. Нещасний король вирвав новонароджене дитя з рук матері й відніс його на вершину найвищої гори, де залишив помирати.
Урятував Заала величний птах, котрий знайшов немовля, що плакало, і забрав його, виховуючи як своє власне. Повернення Заала, щоб зайняти своє законне місце спадкоємця і короля, стало однією з найвеличніших історій того часу, а його довге правління Ардунією було справедливим і милосердним. Одним з його численних досягнень стало те, що Заал — єдиний ардунійський король, який вважав за потрібне покласти край насильству між джинами та глиняними. Саме за його наказом були укладені суперечливі Вогненні Угоди. Ардунія стала однією з небагатьох імперій, які жили в мирі з джинами, і Камран знав, що тільки за це його дідусь увійде в історію.
Нарешті король відійшов від онука.
— Твої сьогоднішні дії були надзвичайно цікавими, — промовив Заал, сідаючи на свій дзеркальний трон, єдиний предмет меблів у кімнаті. Камран і його мати зробили те, чого від них очікували, і вмостилися перед ним на подушках на підлозі. — Ти так не вважаєш?
Камран відповів не одразу.
— Гадаю, ми всі можемо погодитися, що поведінка принца була поспішною і недоречною, — утрутилася його мати. — Він повинен загладити свою провину.
— Справді? — Заал перевів свої ясні карі очі на невістку. — Яким чином ти рекомендуєш це зробити, моя люба?
Фірузе завагалася.
— Наразі не можу придумати жодного, ваша величносте, але я впевнена, що ми щось вигадаємо.
Заал заклав руки попід підборіддя, під ретельно підстрижену хмару своєї бороди. Звертаючись до Камрана, він сказав:
— Ти ані спростуєш, ані виправдаєш свої сьогоднішні дії?
— Ні.
— І все ж, бачу, ти не шкодуєш.
— Ні.
Заал зосередив погляд на своєму онукові.
— Ти, звісно ж, скажеш мені, чому.
— З усією повагою, ваша величносте, я не вважаю недоречним те, що принц дбає про добробут свого народу.
Король розсміявся.
— Ні, смію стверджувати, що це не так. Що недоречно, так це мінлива поведінка і небажання говорити правду тим, хто знає тебе краще за всіх.
Камран завмер, його потилицю пронизало жаром. Він упізнавав докір, коли чув його, і все ще не був врятований від настанов свого діда.
— Ваша величносте…
— Ти давно живеш серед свого народу, Камране. Бачив усілякі страждання. Я б охочіше прийняв пояснення ідеалізму, якби твої дії були ознакою ширшої філософської позиції, але ми обоє знаємо, що це не так, адже ти ніколи раніше не проявляв активного інтересу до долі безпритульних дітей — чи слуг, якщо вже на те пішло. Безумовно, у цій історії є щось більше, ніж раптове розкриття твого серця. — Настала пауза. — Ти заперечуєш, що вчинив у невластивій собі манері? Що наразив себе на небезпеку?
— Навіть не намагатимуся заперечувати перше. А от щодо другого…
— Ти був один. Беззбройний. Ти спадкоємець імперії, яка охоплює третину відомого світу. Ти звернувся по допомогу до перехожих, віддався на милість незнайомців.
— Я мав свої мечі.
Заал усміхнувся.
— Ти й далі ображаєш мене цими необдуманими протестами.
— Не хотів проявити неповагу…
— І все ж ти знаєш, чи не так, що чоловік з мечем не є непереможним? Що на нього можуть напасти зверху? Що його можуть вбити стрілою, що на нього може напасти юрба чи оточити, що його можуть вдарити по голові й викрасти для викупу?
Камран схилив голову.
— Так, ваша величносте.
— Тож ти погоджуєшся, що вчинив у невластивій собі манері? Що наразив себе на небезпеку?
— Так, ваша величносте.
— Чудово. Тепер прошу від тебе лише пояснення.