Це зіткане королівство

Камран зробив крок уперед, його очі палали. Він уважно роздивлявся Хазана: зламане перенісся, підстрижене попелясто-русяве волосся. Шкіру Хазана так густо вкривало ластовиння, що брови були ледь помітні; у дитинстві над ним нещадно знущалися з безлічі причин, трагічних у всіх сенсах, окрім одного: саме страждання Хазана стали приводом для їхнього першого знайомства. День, коли Камран захистив позашлюбну дитину дворецького, був тим самим днем, коли кривоноге дитя присягнуло на вір­ність молодому принцу.

Уже тоді Камран намагався ігнорувати речі, які вважав негідними його, але не міг цього зробити.

Не зміг і зараз.

— Ти забуваєш своє місце, міністре, — м’яко сказав Камран. — Я б порадив перейти до суті справи.

Хазан схилив голову.

— Ваш дідусь готовий вас прийняти. Вас чекають у його покоях негайно.

Камран на мить завмер, заплющивши очі.

— Зрозуміло. Значить, ти не перебільшував свого невдоволення.

— Ні, сір.

Камран розплющив очі. Віддалік калейдоскоп кольорів то тьмянішав, то яскравішав. До нього долинав тихий шепіт розмов, легкі кроки слуг, що поспішали, шурхіт снод. Він ніколи не звертав на них уваги, на їхній одяг. Щоразу, коли бачив сноду, думав про ту прокляту служницю.

Шпигунку

. Він мало не скрутив собі шию, намагаючись прогнати цю думку.

— Чого, скажи на милість, хоче від мене король?

Хазан ухилився від прямої відповіді.

— Тепер, коли ваші люди знають, що ви вдома, гадаю, він попросить вас виконати свій обов’язок.

— Який?

— Улаштувати бал.

— Аякже. — Щелепа Камрана стиснулася. — Певен, що радше підпалю себе живцем. Це все?

— Він доволі серйозно налаштований, ваше високосте. Ходять чутки, що запрошення на бал уже зробили…

— Гаразд. Візьми це, — Камран дістав хустинку, затис­нувши її між великим і вказівним пальцями, — і оглянь її.

Хазан швидко сховав білу хустинку в кишеню.

— Мені перевірити її на наявність чогось особливого, ваша високосте?

— Крові.

Помітивши порожній погляд Хазана, принц продовжив:

— Це належало служниці, чию шию мало не перерізав фештський хлопчик. Гадаю, вона може бути джином.

Тепер Хазан насупився.

— Розумію.

— Боюся, що ні.

— Пробачте, ваша високосте, але чому нас хвилює її кров? Як ви знаєте, Вогненні Угоди дають джинам ­право на…

— Я чудово ознайомлений з нашими законами, Хазане. Мене турбує не так її кров, як хто вона.

Хазан підняв брови.

— Я їй не довіряю, — різко відказав Камран.

— А ви мусите їй довіряти, сір?

— У цій дівчині є щось фальшиве. У неї занадто вишукані манери.

— А… — Брови Хазана піднялися вище, його осяяло усвідомлення. — І у світлі нещодавньої приязності з боку Тулану…

— Я хочу знати, хто вона.

— Гадаєте, вона шпигунка.

Те, як він це сказав, ніби вважав Камрана божевільним, затьмарило вираз обличчя принца.

— Ти не бачив її так, як я, Хазане. Вона обеззброїла хлопця одним рухом. Вивихнула йому плече. Ти не гірше за мене знаєш, як туланці цінують джинів за їхню силу і спритність.

— Справді, — обережно промовив Хазан. — Але мушу нагадати вам, сір, що дитина, яку вона обеззброїла, була слабкою від голоду, майже на межі смерті. Його кістки могло переламати сильним поривом вітру. Його міг загризти навіть хворий щур.

— Це не має значення. Ти знайдеш її.

— Служницю.

— Так, служницю, — роздратовано відповів Камран. — Вона втекла з місця злочину, побачивши мене. Дивилася на мене так, ніби знала мене.

— Пробачте мені, сір, але я гадав, що ви не бачили її обличчя?

Камран різко вдихнув.

— Можливо, ти подякуєш мені, міністре, за те, що я доручив тобі таке завдання? Якщо, звісно, не бажаєш, щоб я шукав тобі заміну.

Губи Хазана смикнулися, тож він вклонився.

— Радий вам служити, як завжди.

— Скажи королю, що я повинен прийняти ванну перед нашою зустріччю.

— Але, сір…

Камран пішов геть, його кроки дзвінко відлунювали печерною залою. Гнів знову почав проникати у нього, приносячи із собою вологість, яка, здавалося, затьмарювала його зір, приглушуючи звуки навколо.

Було прикро, що Камран не зазирнув у себе. Не подивився у проріз, гадаючи, які ще емоції можуть ховатися під покровом постійного гніву. Йому не спадало на думку, що він, можливо, переживає якусь каламутну скорботу, тож не здавалися чимось незвичайними фантазії про те, щоб увігнати меч у людське серце. Він був так поглинений роздумами, що не чув, як мати кликала його на ім’я, як волочився її прикрашений коштовностями одяг, торкаючись сапфірами мармурової підлоги, коли вона йшла.

Ні, Камран рідко чув голос матері, аж поки не ставало надто пізно.