Страница 19 из 122
— Якщо я справді збурений, — сказав принц, втрачаючи самовладання, — то, без сумніву, мій запал є нагадуванням тобі, що мій батько повісив би тебе за твою зухвалість.
— Саме так, — тихо мовив Хазан. — Хоча мені здається, що ви не ваш батько.
Камран підняв голову. Не роздумуючи, витягнув меча з піхов і, лише побачивши ледь стримувану веселість в очах свого міністра, зупинився, застигши з рукою на руків’ї.
Камран був схвильований.
Його не було вдома більше ніж рік, тому він забув, як вести звичайні розмови. Камран довгі місяці провів на службі імперії, охороняв кордони й вів бої, мріючи про смерть.
Суперництво Ардунії з півднем було давнім, як світ.
Ардунія була грізною імперією — найбільшою у відомому світі, — і її найбільша слабкість була одночасно і добре збереженою таємницею, і джерелом величезного сорому: у них закінчувалася вода.
Камран пишався ардунійськими водопровідними системами — зрозумілими мережами, якими транспортували воду з водоносних горизонтів до наземних резервуарів, і люди отримували питну воду та зрошення. Проблема полягала в тому, що водопровід повністю залежав від наявності підземних вод, а це означало, що значні території Ардунійської імперії протягом століть були непридатні для життя. Виправити ситуацію можна було лише шляхом доставлення прісної води морськими суднами з річки Машті.
Найкоротший шлях до цієї титанічної водної магістралі був через Тулан, маленьку сусідню імперію, що прилягала до найпівденніших кордонів Ардунії. Тулан був схожий на блоху, якої не могли позбутися, на паразита, якого не вдавалося ні знищити, ні витягти на світ божий. Найбільшим бажанням Ардунії було побудувати акведук просто крізь серце південної країни, але десятиліття за десятиліттям її королі не корилися. Єдиною мирною пропозицією Тулану в обмін на такий доступ був каральний, руйнівний податок, занадто великий навіть для Ардунії. Кілька разів вони намагалися просто зруйнувати Тулан, але ардунійські військові зазнавали приголомшливих втрат — навіть батько Камрана загинув у цій битві, — і ніхто на півночі не міг зрозуміти, чому так відбувається.
Ненависть між двома народами зростала, немов непрохідний гірський хребет.
Натомість майже століття ардунійський флот був змушений обирати набагато небезпечніший шлях до води, витрачаючи чимало місяців на те, щоб дістатися до бурхливої річки. Пощастило, що Ардунія була благословенна не лише регулярним сезоном дощів, але й інженерами, котрі побудували дивовижні водозбірники, щоб збирати й зберігати дощову воду роками. Але нині хмари вже не здавалися такими повними, тож імперські цистерни вичерпувалися.
Камран щодня молився про дощ.
Імперія Ардунія офіційно не перебувала у стані війни — поки що ні, — але мир, наскільки Камран знав, підтримували кривавою ціною.
— Ваша високосте, — невпевнений голос Хазана сполохав принца, повернувши із задуми. — Пробачте мені. Я сказав не подумавши.
Камран підвів очі.
Перед ним раптом різко окреслилися деталі зали, в якій він стояв: блискуча мармурова підлога, високі нефритові колони, опалові стелі, що здіймалися в небо. Він відчув долонею потерте шкіряне руків’я меча, дедалі більше і більше усвідомлюючи мускулатуру свого тіла, вагу, яку завжди мав і про яку рідко думав: важкість у руках, важкість ніг. Він змусив себе повернути меч до піхов, на мить заплющивши очі. Відчув запах трояндової води й свіжого рису; повз нього метушливо пройшов слуга, несучи мідну тацю з чайним приладдям.
Як довго він був занурений у свої роздуми?
Останнім часом Камран став тривожним і розсіяним. Нещодавня поява туланських шпигунів, виявлених на ардунійських землях, не надто поліпшила його сон. Саме по собі це було б доволі тривожним, але додалася ще й незліченна кількість власних тривог, адже принц не лише боявся за резервуари, але й під час нещодавнього патрулювання бачив речі, які й досі не давали йому спокою.
Майбутнє здавалося невиразним, а його роль у ньому — похмурою.
Принц надсилав дідусеві часті звістки, поки був у від’їзді. Його останній лист ряснів новинами про Тулан, маленьку імперію, яка з кожним днем набувала більшої сміливості. Чутки про розбрат і політичні ігрища ставали дедалі гучнішими з кожним днем, і, незважаючи на крихкий мир між двома імперіями, Камран розумів, що незабаром війна стане неминучою.
Тиждень тому він повернувся до столиці лише з двох причин: по-перше, після небезпечної мандрівки він мав поповнити центральні цистерни, які постачали воду по всій імперії, а потім безпечно доставити свої війська додому. По-друге, його попросив про це дідусь.
У відповідь на свої численні занепокоєння Камран отримав наказ повернутися до Сетара. На перепочинок, як сказав його дідусь. Безневинне прохання, яке, як знав Камран, було доволі незвичним.
Ось уже тиждень, як принц повернувся до палацу, непокоячись з кожним днем дедалі більше. Навіть після семи днів перебування вдома король так і не відповів безпосередньо на його записку, і Камран почувався стурбованим без місії, без своїх воїнів. Саме тоді почув, як Хазан висловлював ті самі думки, припускаючи, що цей неспокій був…
— …можливо, єдине правдоподібне пояснення вашим вранішнім діям.
Так, Камран міг принаймні погодитися з тим, що йому не терпілося повернутися до роботи. Він усвідомив, що доведеться знову поїхати.
Незабаром.
— Я стомився від цієї розмови, — коротко мовив принц. — Посприяй її швидкому завершенню і скажи, що саме тобі потрібно. Я вже мушу йти.
Хазан завагався.
— Так, сір, авжеж, але… Хіба ви не хочете знати, що сталося з дитиною?
— З якою дитиною?
— Хлопчиком, звісно ж. З тим, чия кров ще й досі покриває ваші руки.
Камран закам’янів, його гнів раптово спалахнув знову. Він зрозумів, що потрібно зовсім небагато, щоб розпалити вогонь, який лише пригасав, але ніколи не вмирав.
— Краще не треба.
— Але, можливо, вас утішить те, що він ще не помер.
—
Утішить
мене
?
— Ви здаєтеся засмученим, ваша високосте, і я…