Це зіткане королівство

На самому початку

Історія диявола загубилася в переказах, але Ібліс (Ібліс — його справжнє ім’я), немов серцебиття на язиці, потонуло в катакомбах історії. Його власний народ чудово знав, що звіра створено не зі світла, а з вогню. Не ангели, а джини — стародавня раса, яка колись володіла землею і святкувала неймовірне піднесення цього юнака до небес. Вони добре знали, звідки він прийшов, бо були там, коли він повернувся, коли його тіло розбилося об землю, залишивши їхній світ зогнивати через його зарозумілість.

Птахи завмерли, коли його тіло впало з неба, їхні гострі дзьоби розтулилися, а широкі крила розчепірилися в повітрі. Він виблискував у своєму падінні, його плоть була слизькою від свіжого танення, з його шкіри скочувалися важкі краплі рідкого вогню. Краплини, ще паруючи, падали на землю раніше, ніж він сам, знищуючи жаб і дерева, спільну гідність цілої цивілізації, яка буде змушена вічно викрикувати його ім’я в зоряне небо.

Адже коли впав Ібліс, упав і його народ.

Не Бог, а мешканці всесвіту, що розширювався, незабаром відмовляться від джинів. Кожне небесне тіло стало свідком зародження диявола, істоти темряви, досі невідомої, безіменної, і ніхто не бажав, щоб його вважали прихильником ворога Всемогутнього.

Першим від них відвернулося сонце. В одну мить їхня планета, Земля, занурилася у вічну ніч, закута в кригу, скинута з орбіти. Місяць згас слідом за сонцем, збиваючи світ зі своєї осі, деформуючи його океани. Незабаром усе було затоплено, а потім заморожено; за три дні населення скоротилося рівно наполовину. Тисячі років історії, мистецтва, літератури та винаходів були знищені.

Проте вцілілі джини все ще наважувалися сподіватися.

Зорі остаточно поглинули самі себе, одна за одною; коли земля провалювалася і тріщала під ногами; коли мапи минулих століть раптово стали застарілими. Саме тоді, коли вони більше не могли знайти дорогу у вічній темряві, джини відчули себе по-справжньому, безповоротно, заблудлими.

Незабаром вони розбрелися.

За свій злочин Ібліс був покараний єдиним завданням: вічно переслідувати брудні створіння, які незабаром виповзуть із землі. Глиняні — ці неотесані, рудиментарні істоти, перед якими Ібліс не став би на коліна — успадкують світ, яким колись володіли джини. У цьому вони були впевнені. Це було передбачено.

Коли?

Вони не знали.

Небеса спостерігали за дияволом, за напівжиттям, яке він був змушений прожити. Усі мовчки спостерігали, як замерзлі моря переповнювали береги. Припливи й відпливи наростали паралельно з його люттю. З кожною миттю темрява ставала густішою, наповнюючись смородом смерті.

Не маючи неба, яке б їх скеровувало, уцілілі джини не могли визначити, скільки часу їхній народ провів, скований холодом і темрявою. Здавалося, що це були століття, але, можливо, лише дні. Що вважати часом, коли не було ні місяця, щоб визначити годину, ні сонця, щоб визначити рік? Час пізнавали лише через народження дітей, які виживали. Те, що їхні душі були викувані з вогню, було першою з двох причин, чому джини пережили нескінченні зими, а другою було те, що для харчування вони потребували лише води.

Глиняні повільно формувалися в цих водах, поступово набуваючи завершеної форми, поки інша цивілізація масово гинула від туги й жаху. Джинів, які вистояли всупереч усьому, завжди охоплювала лють, що застрягла в їхніх грудях, лють, яку стримував лише тягар непохитного сорому.

Колись джини були єдиними розумними істотами на Землі; створіннями сильнішими, швидшими, простішими та хитрішими, ніж глиняні. Проте більшість з них осліпла у вічній темряві. Їхня шкіра стала попелястою, а райдужні оболонки білими, позбавленими пігменту. У нестерпній відсутності сонця навіть ці вогняні істоти ослабли. А коли щойно сформовані глиняні нарешті звелися на ноги, знову засяяло сонце, звернувши свою увагу на їхню планету та принісши із собою пекучий біль.

Жар

.

Він висушував непристосовані очі джинів, плавив рештки плоті з їхніх кісток. Для джинів, котрі шукали сховок від цієї спеки, з’явилася надія: з поверненням сонця зійшов місяць, а з місяцем зорі. За зоряним світлом вони проклали собі шлях до безпечного місця, сховавшись на вершині світу, де в пронизливому холоді почали відчувати себе як удома. Вони тихо будували нове скромне королівство, увесь час притискаючи свої надприродні тіла до площин простору і часу так сильно, що практично зникали.

Не важливо, що джини були сильнішими за глиняних — людей, як вони себе називали, — які тепер володіли землею та її небом. Не мало значення, що у джинів було більше влади, сили та швидкості, наскільки гаряче палали їхні душі. Як вони дізналися, бруд може загасити полум’я. Бруд, урешті-решт, поховає їх усіх.

А Ібліс…

Ібліс завжди був поруч.

Вічне, ганебне існування диявола було потужним нагадуванням про все, що вони втратили, про все, що їм довелося пережити, щоб вижити. З глибоким жалем джини поступилися землею новим королям і молилися, щоб їх ніколи не знайшли.

Це була ще одна молитва, яка залишилася без відповіді.