Страница 118 из 122
Розділ тридцять дев’ятий
КАМРАН ВІДЧУВАВ, ЯК ЙОГО серце розривається в грудях, попри те, що він відмовлявся вважати правдою те, що засвідчували його очі.
Це було занадто велике страхіття.
Принц знав — звісно ж, він чув, — що по всьому світу існували королі, які укладали угоду з дияволом: продавали частинку своєї душі в обмін на владу, кохання чи землі.
За легендою, Ібліс з’являвся перед кожним монархом світу в день його коронації.
Ці історії ніколи не закінчувалися добре.
Протягом усього Камранового життя король Заал попереджав його про Ібліса, застерігав, щоб він ніколи не приймав пропозиції від диявола. Як же тоді…
— Ні, — прошепотів Камран. — Ні, це неможливо.
— Ваш дорогий король мав померти ще кілька років тому, — мовив Кір. — Але меланхолійний принц був тоді ще надто юним, щоб правити, чи не так? Він усе ще був занадто засмучений, наляканий і занадто розбитий горем через смерть свого дорогого батька. Тож великий, праведний король Заал уклав угоду з дияволом, щоб продовжити своє життя, — він помовчав. — Чи не так, ваша величносте?
— Досить, — мовив король Заал, опускаючи очі. — Можеш більше нічого не говорити. Буде краще для всіх, якщо ти просто вб’єш мене зараз.
Кір проігнорував його.
— Авжеж, він не усвідомлював, що угода з дияволом — кривава угода. Змії подовжують йому життя, так, але навіть зміям потрібно їсти, еге ж?
Камран ледве дихав.
Він не знав, що робити, не знав, що казати. Почувався паралізованим від одкровень і розгубленим від хаосу власних емоцій. Як він може захищати людину, настільки збезчещену? Як він може не захищати свого любого дідуся? Король продав свою душу, щоб помилувати юного принца, щоб дати Камрану час побути ще трохи дитиною…
— Так, правильно, — вів далі Кір. — Вони їдять свіжі мізки малих дітей. — З нічого він вичаклував вогку масу м’яса, яку кинув зміям. — Безпритульних дітей, якщо бути точнішим. Адже убогих і бідних найлегше позбутися, чи не так?
Змії шипіли й кидалися одна на одну, вивертаючи шиї, щоб зловити кусень, який одна переможна змія спіймала у свою роззявлену витягнуту пащу.
Тишу пронизали крики жаху. Одна жінка знепритомніла в обіймах іншої.
Принц побачив блиск сталі.
Меч матеріалізувався в руці Кіра, і Камран кинувся вперед без вагань, але надто пізно. Туланський король уже пронизав його дідуся в груди.
Камран мало не впав на коліна.
Перевівши подих, він атакував, розмахуючи мечем, стрибаючи крізь палюче полум’я, щоб дістатися до Кіра, не відчуваючи, як горить його плоть, не чуючи криків натовпу. Кір зробив випад, потім ривок, розмахнувшись мечем. Камран зустрів клинок свого супротивника таким сильним ударом, що вібрації пройшли крізь нього. Він з криком штовхнув уперед, відкинувши Кіра.
Швидко оговтавшись, туланський король атакував, його клинок виблискував під мерехтливими лампами. Камран ухилився від удару і закрутився, розсікаючи мечем повітря і зіштовхуючись зі сталлю: їхні леза зіткнулися, розсікаючи повітря.
— Моя битва не з тобою, меланхолійний принце, — сказав Кір, важко дихаючи та відступаючи на крок. — Тобі не обов’язково вмирати сьогодні. Не потрібно залишати свою імперію без правителя.
Камран завмер від усвідомлення того, що його дідусь помер. Що Ардунія тепер його.
Що тепер правитель він.
Він закричав, нападаючи на Кіра, який відбив удар, а потім з нищівною силою опустив свій клинок униз. Камран упав на одне коліно, зустрічаючи цей удар, але його рука, яка тримала меч, сильно обпеклася полум’ям і не змогла витримати силу натиску.
Його меч з брязкотом упав на підлогу.
Кір відступив, його груди здіймалися, і він підняв клинок над головою, щоб завдати, без сумніву, вирішального удару.
Камран заплющив очі. У той момент він примирився зі своєю долею, прийнявши, що помре, захищаючи свого короля. Свого дідуся.
— Ні! — почув він чийсь крик.
Камран почув шалений тупіт мармуровою підлогою й здивовано підвів голову, ледве наважуючись повірити своїм очам. Алізе несамовито мчала до нього, розштовхуючи людей.
— Не треба! — закричав Камран. — Вогонь…