Це зіткане королівство

Розділ тридцять сьомий

КАМРАН НАМАГАВСЯ НЕ ПОМІЧАТИ біль, який його охопив. Подвійна агонія роздирала його серце та шкіру. Одяг, який він одягнув цього вечора, щохвилини завдавав дедалі більше болю, а тепер це —

цей спазм

, який загрожував розірвати його грудну клітку. Він ледве міг дивитися на Алізе, чекаючи, коли вона заговорить. Невже він зовсім неправильно оцінив її? Невже справді виявився таким дурнем, яким його вважали дідусь і міністр? Вона дивувала на кожному кроці, її наміри були незрозумілими, а вчинки збивали з пантелику.

Чому вона приятелювала з монархом ворожої імперії? Як… коли почалася їхня дружба?

Камран сподівався, що Алізе зніме із себе будь-які неприємні підозри, зізнавшись, що прийшла сьогодні заради нього, щоб бути з ним. Те, що вона так легко відкинула цю можливість, було одночасно і ударом, і підтвердженням — підкріпленням його безмовних побоювань.

Адже чому тоді вона взагалі прийшла?

Навіщо їй проникати на королівський бал, який відбувався в його будинку? Невже її рани дивовижним чином зцілилися, а вбрання служниці зникло? Чому після стількох відчайдушних спроб вчепитися у сноду, щоб приховати свою особистість, вона скидає маску, розкриваючи себе посеред балу, де будь-який незнайомець може побачити, ким вона є насправді?

Камран майже чув, як король звинувачує її у дволикості, у маніпулюванні його розумом та емоціями, немов якась чудернацька сирена. Принц чув кожне слово уявної суперечки, бачив кожен шматочок правдоподібного доказу, який міг би її засудити, та все ж не міг звинуватити дівчину — з причин настільки не переконливих, що просто сміховинних: йому здавалося, що вона в небезпеці.

Незважаючи на всі беззаперечні докази, інстинкт підказував йому, що сама по собі вона не становить загрози. Навпаки, він хвилювався, чи вона не потрапила в халепу.

Здавався дурнем навіть самому собі.

Він визнавав кричущі помилки у власних судженнях, йому не вистачало безлічі пояснень. Не міг збагнути, наприклад, як вона могла дозволити собі таку розкішну сукню, коли ще кілька днів тому їй ледве вистачало мідяків купити ліки для своїх ран. Або як ще сьогодні вранці вона мила підлогу в Будинку Баз, а тепер мала вигляд приголомшливої королеви, яка невимушено сміється з королем іншої імперії.

Принц знав, що король Заал сказав би, ніби вона прибула очолити переворот і захопити трон. Зрештою, бал був ідеальним місцем, щоб заявити вголос — там, де могла почути вся знать Ардунії, — що вона має законне право на трон.

Можливо, Камран з’їхав з глузду.

Це здавалося єдиним можливим поясненням бездіяльності й страху, який охопив його навіть зараз. Чому ще він хвилювався за неї, коли повинен був видати її королю? Її, без сумніву, заарештували б і засудили до смерті. Це був правильний варіант дій, але він навіть не поворухнувся.

Його параліч був загадкою навіть для нього самого.

Принц наказав Хазану доставити йому короля Кіра, але передумав, побачивши, як юнак спілкується з Алізе. Кір щось сказав їй і пішов, незабаром після цього Алізе, перелякана, шалено побігла крізь натовп.

Камран без роздумів пішов за нею, ледве впізнаючи себе. Він тільки знав, що повинен знайти її та переконатися, що з нею все гаразд, але зараз…

Тепер Камран не міг збагнути її реакцію.

Алізе здавалася спантеличеною його запитанням.

Її губи розтулилися, голова схилилася набік.

— З усьго, що могло б тебе зацікавити, — сказала вона, — ти вирішив запитати найдивніше. Звісно, я не знаю туланського ко…

— Ваша високосте, — почувся задиханий голос його міністра. — Я всюди вас шукав…

Хазан затнувся, різко зупинившись біля принца. Тіло міністра заціпеніло від шоку, коли він витріщився не на принца, а на Алізе, чиї сріблясті очі, без сумніву, були всім, що йому знадобиться, щоб установити її особу.

Камран зітхнув.

— Що таке, міністре?

—

Міністр

?

Принц обернувся на здивований голос Алізе. Вона з цікавістю дивилася на Хазана, ніби він був головоломкою, яку треба було розгадати, а не офіційною особою, з якою належало привітатися.

Камран уже не вперше подумав, що, можливо, він готовий віддати свою душу, аби тільки знати, що в неї на думці.

— Ваша високосте, — мовив Хазан, схиливши голову і опустивши очі. — Ви мусите піти. Вам тут небезпечно.

— Про що ти взагалі говориш? — Камран насупився. — Це мій дім, звісно, мені тут безпечно.

— Виникли ускладнення, ваша високосте. Ви повинні піти. Упевнений, ви отримали моє повідомлення.

Тепер Камран роздратувався.

— Хазане, ти збожеволів?

— Будь ласка, довіртеся мені, ваша високосте. Прошу вас повернутися до свого помешкання і чекати подальших вказівок. Я турбуюся за вашу безпеку, поки ви перебуваєте тут. Справи йдуть не за планом — хіба ви не отримали мого повідомлення?

— Досить, міністре. Ти не тільки перебільшуєш, але й втомлюєш молоду леді розмовами про політику. Якщо це все…

— Ні… ні, сір, — сказав він, різко підводячи голову. — Король негайно вимагає вашої присутності. Я маю доставити вас назад до трону з усією можливою поспішністю.

Щелепа Камрана напружилася.

— Зрозуміло.

Він помітив, як Хазан перевів несамовитий погляд з Алізе на принца, і на мить йому здалося, що Хазан похитав до неї головою.

Чи він кивнув?

Алізе здивувала їх обох, зробивши елегантний реверанс.

— Добрий вечір, сер, — сказала вона.

— Так… так, добрий вечір, — Хазан ніяково вклонився. До принца він тихо промовив: — Сір, король чекає.

— Передай королю, що я…

—

Алізе

!

Камран остовпів від несподіваного звуку голосу.

З усіх людей саме Омід Шекарзаде швидко наближався до них, не звертаючи уваги ні на принца, ні на його міністра, поспішаючи до Алізе, яка усміхалася до нього.

— Оміде! — озвалася, кинувшись йому назустріч.

А потім, на превеликий подив Камрана, вона пригорнула дитину до себе. Вона

обійняла

безпритульного хлопчиська, який ледь не вбив її.

Камран і Хазан обмінялися поглядами.

Коли ця дивна пара розступилася, обличчя Оміда стало яскраво-червоним. Хлопець нервово промовив феш­тунською: