Страница 112 из 122
Камран стояв перед нею, розкішно вбраний. На ньому був відкритий важкий зелений плащ і складна смарагдова збруя, а шию до підборіддя прикрашали блискучі коштовності. Очі Камрана, які розглядали її зараз, стали ще темнішими від фарби, ще більш спустошливими. Але саме блиск вінця в його волоссі пронизав її серце страшним болем.
Він принц.
Вона майже про це забула.
— Алізе, — мовив він знову, хоча тепер говорив це пошепки, дивлячись на неї з тугою, яку не намагався приховати. Нескінченна темрява його очей вбирала в себе кожну деталь її обличчя, волосся, навіть сукні. Алізе відчувала слабкість, стоячи так близько до нього, її розум був сплутаний. Ніщо не йшло за планом.
Як він узагалі помітив її в цьому натовпі?
Вона бачила його лише мигцем, здалеку, спостерігала, як він незворушно приймав довжелезну чергу гостей, які, як вона була впевнена, займатимуть його всю ніч. Звісно, він мав обов’язки, від яких не міг відмовитися, і скоро хтось прийде за ним…
Принц видав стражденний звук, який налякав її, загостривши інстинкти. Алізе, не роздумуючи, наблизилася, зупинившись буквально за лічені сантиметри від нього. Вона спостерігала, як Камран здригнувся вдруге, обережно відтягуючи комір, щоб знайти полегшення, не порушуючи майстерно складеного образу.
— Що трапилося? — лагідно запитала Алізе. — Тобі боляче?
Він похитав головою, спробувавши коротко розсміятися, але це не допомогло приховати його очевидний дискомфорт.
— Ні, нічого страшного. Просто ці костюми мені здаються задушливими. Цей плащ мав би бути із шовку, але він страшенно жорсткий і грубий. Раніше в ньому було незручно, але зараз, присягаюся, він немов пронизаний голками, — він знову скривився, смикаючи за лацкан плаща.
— Голками? — насупилася Алізе. Вона обережно торкнулася його, відчула, як він закам’янів, коли провела рукою по смарагдовій парчі, по її рельєфній вишивці. — Ти… Ти маєш чутливість до золота?
Його брови насупилися.
— До золота?
— Це шовк, справді, — пояснила вона, — але витканий із золотим пітканням. Нитки подекуди обмотані золотими волокнами. А тут, — вона провела рукою по рельєфній вишивці на комірі, на лацканах, — тут на неї нанесено ще більше золотого оздоблення. Це справжні золоті нитки, хіба ти не знав?
— Ні, — сказав він, однак дивився на неї якось дивно, на мить його погляд опустився до її вуст. — Я не знав, що золото можна вплітати в тканину.
Алізе вдихнула, забравши руку.
— Так, — сказала вона. — Одяг має бути важким і, можливо, трохи шорстким на дотик, але він не повинен завдавати тобі болю. Він точно не повинен відчуватися як голки.
— Звідки ти це знаєш?
— Це неважливо, — сказала вона, уникаючи його погляду. — Важливіше те, що тобі боляче.
— Так, — він зробив крок ближче. — Дуже сильно.
— Мені… мені шкода це чути, — мовила вона, нервуючи. Вона почала тараторити. — Це доволі рідкісне явище, але я гадаю, що у тебе може бути непереносимість золота. Можливо, тобі варто уникати таких тканин у майбутньому, а якщо хочеш м’якшу тканину, то краще попроси у швачки шовковий шармез або атлас, і не треба жоржету та певних видів тафти або… або навіть…
Вона перестала дихати, коли він доторкнувся до неї, коли його руки опустилися на талію, спускаючись униз по стегнах, його пальці торкалися її шкіри крізь шари прозорої тканини. Вона вдихнула, відчувши, як її спина притиснулася до мармурової колони.
Він стояв так близько.
Пахнув апельсиновими квітами й ще чимось, теплом і мускусом, шкірою…
— Чому ти прийшла сьогодні? — запитав він. — Як? І твої рани, ця сукня…
— Камране…
— Скажи, що ти повернулася заради мене, — прошепотів він. У його голосі була нотка бажання, яка загрожувала її здоровому глузду, її самовладанню. — Скажи, що ти прийшла, щоб знайти мене. Що ти передумала.
— Як ти можеш таке казати, — відповіла вона, її руки почали тремтіти, — у вечір, коли маєш обрати собі за наречену іншу?
— Я обираю тебе, — мовив він просто. — Я хочу тебе.
— Ми… Камране, ти не можеш… Ти ж знаєш, що це божевілля.
— Розумію, — він схилив голову і відійшов, залишивши її без свого тепла. — Отже, ти прийшла з іншої причини. Чи не поділишся нею зі мною?
Алізе нічого не відповіла. Не могла ні про що думати.
Вона почула, як він зітхнув.
Минула мить, перш ніж він мовив:
— Тоді можна поставити тобі інше питання?
— Так, — вона відповіла, відчайдушно намагаючись сказати хоч щось. — Так, звісно.
Він підвів голову, зустрівшись з нею поглядом.
— Звідки саме ти знаєш туланського короля?