Страница 109 из 122
Погляд Камрана несподівано зупинився на фештському хлопчику, який стояв, заламуючи руки. Дитина часто поглядала на вхід, очевидно на щось очікуючи. Його очі почервоніли від плачу, але оскільки йому категорично заборонили плакати на балу — під загрозою випровадження, — він лише кусав губи й здригався щоразу, коли оголошували ім’я.
Камран насупився.
Він не міг зрозуміти, що дитина намагалася відшукати. Безумовно, Омід нікого тут не знав, не мав ані рідних, ані друзів.
Чому ж тоді він здавався таким нетерплячим?
Несподівано перед ним з’явилася гарно вбрана літня жінка, і принц, відволікшись, спершу не розгледів знайомого обличчя своєї тітки, тож, приголомшений, не зміг приховати свого полегшення. Камран так зрадів, побачивши герцогиню Джамілу, що взяв її простягнуту руку і вклонився, віддаючи жінці надмірну повагу і привертаючи чимало небажаних поглядів.
Надто пізно він зрозумів, що його тітка була не сама.
— Ваша високосте, — сказала герцогиня Джаміла, злегка почервонівши від його уваги. — Для мене велике щастя сьогодні представити вам доньку мого дорогого друга.
Камран відчув — і почув, — як король випростався на своєму кріслі. Принц напружився, коли повернувся, розглядаючи молоду жінку, що стояла поруч з його тіткою.
— Дозвольте мені офіційно представити вам леді Ґолназ, доньку маркіза Саатчі.
Камран кивнув, і дівчина зробила елегантний реверанс, підвівшись перед ним та демонструючи ясні карі очі та невимушену усмішку. Вона мала звичайні, знані риси обличчя, ані примітні, ані пересічні. Її каштанове волосся було зібране назад від обличчя вільним пучком. Одягнена була дівчина в непоказну сукню ні за кольором, ні за кроєм. Розумом Камран усвідомлював, що вона радше вродлива, але нічого не відчував, дивлячись на неї, зрештою, ніколи б не помітив її в натовпі.
Проте леді Ґолназ здавалася самовпевненою, що він дуже цінував. Камран вважав, що ніколи не зможе одружитися з кимось, кого не вважав би рівним собі в емоційному плані. Йому завжди було важко поважати жінок, які лише манірно посміхалися, ніколи не тримаючи голови впевнено. Гідність, на його думку, була необхідною рисою королеви, й він принаймні відчув полегшення, побачивши, що леді Ґолназ має характер.
— Дуже приємно з вами познайомитися, — змусив він себе сказати молодій жінці. — Сподіваюся, вам подобається цей вечір, леді Ґолназ.
— Так, дякую, — відповіла вона дзвінким голосом, усмішка торкнулася її очей. — Хоча, гадаю, про вас, ваша високосте, цього не скажеш.
Принц застиг на місці, по-новому оцінюючи молоду жінку.
— Моя гордість вимагає, щоб я не погодився, хоча… — Камран зупинився, блимаючи очима на розпливчасту постать дівчини вдалині, яка то з’являлася, то знову зникала. — Я… — сказав він, повертаючи погляд до леді Ґолназ і намагаючись пригадати, з чого почав свою репліку. — Я не можу…
Ще один спалах кольору, і Камран знову підвів голову, дивуючись, чому він так відволікається на один-єдиний порух, коли вся кімната навколо нього сповнена шаленим рухом і…
Алізе…
Принц був приголомшений. Кров раптово відступила від його голови, викликавши легке запаморочення.
Вона тут.
Вона тут —
просто тут,
— осяяна мерехтливими хвилями лавандового кольору, з обсидіановими кучерями, відкинутими з відкритого обличчя, з кількома розпущеними пасмами на щоках, що почервоніли від напруження. Якщо раніше він вважав її приголомшливою у тьмяному вбранні служниці, то тепер не знав, як її описати. Вона здавалася відстороненою від цього буденного світу, вищою за нього.
Один лише її вигляд паралізував його.
У неї не було бинтів на горлі та на руках. Здавалося, Алізе світилася, рухаючись, і пливла, коли оглядала кімнату. У Камрана перехопило подих, коли він дивився на неї, і він відчув, як його серце калатає в грудях з такою силою, що це його налякало.
Як? Як вона сюди потрапила? Невже прийшла заради нього? Справді прийшла відшукати його, бути з ним?..
— Ваша високосте, — мовив хтось.
— Сір, із вами все гаразд? — мовив хтось інший.
Наче збоку, принц спостерігав, як молодий чоловік схопив Алізе за руку. Вона повернулася до нього обличчям, її очі розширилися від здивування, а потім від впізнання.
Він щось сказав їй, і вона розсміялася.
Камран відчув, як цей звук пронизав його, немов лезо, а груди стиснув незнайомий біль. Це був біль, не схожий на будь-який інший, який він знав, йому хотілося вирвати його зі своїх грудей.
— Це він, — раптово прошепотів Хазан йому на вухо.
Камран перевів подих, позадкувавши, сцена навколо нього ставала чіткішою. Алізе зникла, розчинилася в натовпі. Натомість він побачив стурбовані очі своєї тітки, зацікавлений погляд леді Ґолназ. Величезний натовп перед собою.
— Це джентльмен з мідним волоссям, ваша високосте. Той, що має незвичайний капелюх. Туланський посол підтвердив це.
Минула мить, перш ніж принц зміг сказати:
— Він упевнений?
— Так, сір.
— Приведи його до мене, — тихо сказав Камран.