Страница 108 из 122
Розділ тридцять п’ятий
У ВУХАХ КАМРАНА ЛУНАЛА музика. Кричущу темряву його свідомості час від часу пронизували звуки сміху, дзенькіт скла та срібла. Його темні очі були підведені фарбою, шия міцно обв’язана сапфіровим намистом, а у чорнявому волоссі красувався викуваний із золота вінець. Він стояв високий, вбраний у важкі шари темно-зеленого шовку, з інкрустованою смарагдами збруєю, що перетинала його груди й стискала талію, з якої, як завжди, звисали його мечі. Він водночас мав бездоганний вигляд і почувався незручно, киваючи головою та вітаючи вельмож, які схилялися перед ним і яких він абсолютно не помічав, та молодих жінок, що низько вклонялися йому до ніг.
Час від часу Камран поглядав на блискучий трон поруч, на якому сидів його дідусь, і на трон за ним, де сиділа його мати, попиваючи з келиха вино. Обидва члени королівської родини посміхалися, але веселий вираз обличчя короля був необхідним фасадом, який приховував внутрішній шторм, що випробовував на міцність його самоконтроль.
Саме так почувався і Камран.
За кілька кроків від нього, наполовину затінений оливковим деревом у горщику, стояв посол Тулану, якому наказано бути напоготові, щоб у будь-який момент впізнати туланського короля, щойно той сюди прибуде. Далі в тіні стояв Хазан, чекаючи наказів.
Камран ще не вирішив, як ставитися до свого міністра та як краще діяти, адже, попри те, що інстинкти принца підказували, що тут щось не так, дії Хазана ще не виказували явної ознаки брехні. Проте Камран пильно стежив за ним, чекаючи навіть натяку на незвичну поведінку.
Принаймні фештський хлопчик не збрехав.
Омід останніми днями жив у Будинку Провидців і, за його словами, дуже зблизився із жерцями та жрицями, які врятували йому життя. Він пішов побажати їм на добраніч і виявив, що всі двадцять п’ять Провидців лежали зарізані у своїх ліжках.
Камран і король, звісно, вирушили туди, щоб упевнитися в цьому. Не було крові, яку треба було б витирати, не було явних доказів насильства, які треба було б розслідувати. Їхні обличчя були спокійними, а руки — схрещеними на грудях. Лише ретельний обшук виявив доказ нападу: ледь помітний наліт інею між їхніми холодними розтуленими губами.
— Темна магія
, — прошепотів король.
Ніщо інше не могло б так легко вбити Провидців, які володіли надзвичайною силою. Щодо організатора злочину, то тут також не було сумнівів. Туланський король, якого ввечері бачили і з яким розмовляли на зібранні ардунійських послів, непомітно зник, розчинившись у повітрі. Він також не прийшов на зустріч із королем напередодні балу, як очікували.
Камран не знав, чи з’явиться молодий король Кір на сьогоднішньому святі, але його відсутність буде самодостатньою відповіддю, адже такі дії, без сумніву, означають оголошення війни — одна з найбільш варварських провокацій, свідком яких принц коли-небудь був.
Проте доказів не було.
Гірше того, знадобляться тижні, щоб зібрати й доставити на Королівську площу інших Провидців, розкиданих по всій імперії, а до того часу вся Ардунія залишиться вразливою, позбавленою необхідного захисту, який здавна забезпечував кворум у Будинку Провидців.
Попри те, що сталося, треба було зберігати все в таємниці.
Король не хотів, щоб жахлива новина рознеслася по всій імперії, принаймні поки що. Він не хотів, щоб люди панікували до того, як він буде готовий офіційно відповісти на їхні побоювання, а це стане можливим лише завтра вранці, позаяк криваві події вечора надали балу ще більшої важливості. Нове насильство могло статися будь-якої миті — могло загрожувати короні будь-якої миті…
А це означало, що Ардунії потрібно якомога швидше закріпити королівську династію ще одним спадкоємцем.
Камран, чий розум змирився, хоча серце все ще протестувало, байдуже дивився на безлику орду, на окремих людей, що зі шкури пнулися, аби засвідчити повагу ардунійським монархам. Принц мав обрати собі наречену з-поміж цих незнайомок, але всі дівчата здавалися йому однаковими. Усі вони були одягнені в майже одні й ті самі сукні, мали однакові зачіски. Він не міг їх розрізнити, окрім випадкових невтішних вражень, які вони залишали по собі: галасливий сміх, нечищені зуби. Одна дівчина, наприклад, не могла припинити гризти нігті, навіть коли говорила.
Переважна більшість ледве могла дивитися Камрану в очі, а деякі різко нахилялися до нього, шепочучи на вухо непристойні запрошення на цей самий вечір.
Усе це виснажувало його.
Серед багатьох подій того дня Камран не міг позбутися спогадів про одну молоду жінку. Киваючи головою черговій дівчині, що низько вклонилася перед ним, він запитував себе, чи Алізе назавжди залишиться з ним у його думках, у випадкових відчуттях на шкірі, у глибокому зітханні, яке виникало на саму згадку про її дотик. Ця думка була одночасно дивною і бентежною, вона вселяла в нього неймовірний страх.
Невже він завжди буде порівнювати всіх з нею?
Чи зможе хтось інший коли-небудь змусити його відчувати себе так само? А якщо ні, то чи буде він назавжди проклятий проживати лише напівжиття, життя мовчазної покірності, нездійснених очікувань? Він запитував себе, що гірше — ніколи не знати, що ти можеш мати, чи коли у тебе це відбирають до того, як ти зможеш отримати?
— Ти не докладаєш жодних зусиль, — різко прошепотів король, виводячи принца із задуми.
Камран не наважувався повернути голову, щоб поглянути на короля. Він навіть не помітив, що дівчина, яка робила реверанс, пішла.
— Ти міг би запитувати у дівчат хоч щось, — пробурмотів король Заал, — замість того, щоб стояти тут, як статуя.
— Хіба це має значення, ваша величносте, якщо я вже знаю, що ви виберете для мене ту, яку вважаєте найдостойнішою?
Король Заал затих, і серце Камрана стислося від підтвердження його страхів.
— Навіть якщо так, — сказав нарешті король. — Принаймні поводься, ніби ти на балу, а не на похороні, хоч би якими жахливими не були обставини. Я хочу, щоб про твої заручини оголосили ще до кінця тижня. Хочу, щоб ти одружився до кінця місяця. Спадкоємця хочу до кінця року. До кінця ночі має здійснитися її призначення. Зрозуміло?
Стиснувши щелепу, принц вдивлявся в натовп, дивуючись, як кількість людей у ньому росте на очах.
— Так, ваша величносте, — тихо промовив він.