Це зіткане королівство

Від усвідомлення цього напруга покинула її тіло.

Алізе поправила носту, заправляючи її в корсет, а потім застебнула ґудзики на новій сукні так швидко, мов божевільна. Вона тільки-но взула нові черевики, як знову почула голос незнайомця.

— Пробачте мені, — повторив він, хоча в його голосі зовсім не відчувалося розкаяння. — Бачу, що налякав вас. Насправді ми не повинні були зустрітися ось так, але я отримав попередження, тож зобов’язаний супроводити вас…

— Будь ласка, ви не так зрозуміли… — міс Худа спробувала знову. — Я не… Я не та, ким ви мене вважаєте.

Запала коротка напружена тиша.

Алізе ледве могла зосередитися, оскільки нерви пронизували її наскрізь. Вона ледь встигла зав’язати шнурівки на черевиках, поспіхом відкинувши вбік свою стару надійну пару. Її порвані черевики та зношена ситцева робоча сукня валялися на пишному килимі, наче відкинута шкіра. Алізе відчула дивний щем від побаченого.

Тепер вона не могла повернутися до свого старого життя.

Пролунав беземоційний голос незнайомця:

— Прошу вас, скажіть, за кого я вас вважаю?

— Я не… — міс Худа завагалася. — Знаєте, я навіть не знаю її імені.

Запала ще одна напружена тиша.

— Зрозуміло, — сказав він раптово роздратовано. — То ви, певно, інша.

— Інша? Заради бога, — вона пробурмотіла. — Виходьте цієї ж секунди,

ваша величносте

, або я підійду і вб’ю вас.

Алізе зняла свою невидимість, глибоко вдихнула і вийш­ла з-за ширми з приголомшливою незворушністю, попри те, що її серце шалено калатало в грудях. Вона не могла втратити самовладання, особливо зараз, коли страх пронизував її із силою літнього шторму.

Незнайомець, зазначила вона, здивував її.

Його вік було складно визначити: вона підозрювала, що він усе ще юнак, але одразу видався їй старою душею, загорнутою в плащ молодості. Його шкіра була відполірованого золотисто-коричневого кольору, волосся — гострою хвилею червоної міді. Він був одягнений у простий, нічим не прикрашений чорний одяг — плащ, жакет, — і стискав в одній руці високого чорного капелюха і золоту булаву. Він мав яскраві, напрочуд блакитні очі, але в них також було щось трагічне, якийсь тягар, що робив його важким для споглядання, особливо коли він розглядав її. Коли Алізе з’явилася перед ним, його очі розширилися.

— О, — вигукнув він.

Алізе не витрачала часу на люб’язності.

— Звідки ви мене знаєте?

— Я ніколи не казав, що знаю.

— Ви навіть не знаєте одне одного? — мовила міс Худа, шалено переводячи погляд з одного на іншого. Звернувшись до Алізе, вона запитала: — Ти не знаєш цю людину?

Алізе похитала головою.

— Тоді забирайся з моєї кімнати, божевільний, — міс Худа майже штовхнула незнайомця до дверей. — Геть звідси… Геть негайно, мерзенний покидьку, що без дозво­лу прокрадається до спалень молодих дівчат….

Юнак легко обійшов її.

— Гадаю, ви не так зрозуміли, — рішуче сказав він. — Ми з її величністю не зовсім незнайомі. У нас є спільний друг.

— Справді?

— Її величність? — міс Худа розвернулася, дивлячись тепер на Алізе. — Ти справді… Ти справді?..

— Так, — відповів незнайомець.

— Не зовсім, — одночасно з ним промовила Алізе.

Вони всі насупилися.

— Зараз на це немає часу, — сказав юнак, повертаючись до Алізе. — Можливо, ваші плани на вечір опинилися під загрозою. Ми повинні негайно піти.

Носта спалахнула теплом на її шкірі, й Алізе заціпеніла, а її серце завмерло.

Це була правда: усе пішло шкереберть.

В Алізе перехопило подих від розчарування, але вона змусила себе заспокоїтися. Зрештою, виявилося, що Хазан продумав план на випадок непередбачуваних обставин. Носта виявилася величезним даром: упевненість, яку вона давала, була цілющим бальзамом навіть зараз, заспокоюючи її в цьому бурхливому морі. Що він сказав, коли дарував їй носту?

Щоб вам ніколи не доводилося гадати, хто може бути вашим ворогом.

— Це були ви, — сказала Алізе, зустрівшись поглядом з незнайомцем. — Це ви надіслали мені цю сукню? І черевики?

Він на мить завагався, перш ніж відповісти:

— Так.

— Чому?

— Я повертав послугу.

— Послугу? — вона насупилася. — Послугу мені?

— Ні.

Алізе відступила.

— Кому ж тоді?

— Нашому спільному другу.

Це вже вдруге він згадав про їхнього спільного друга. Невже він приховував особу Хазана у присутності міс Худи?

— То ви зробили це для нього, — тихо мовила Алізе. — А це означає, що ви не зацікавлені мені допомагати.

— Я зацікавлений лише в тому, щоб сплатити старий борг, — відповів юнак. — Наш спільний друг попросив, щоб я віддячив йому таким чином, з цими конкретними інструкціями, що я і зробив. Узагалі я не повинен був сюди приходити, хіба що обставини потребували мого втручання, як-от зараз.

— Зрозуміло, — мовила вона. Носта обпікала її грудну клітку. Вона усвідомлювала, що цей незнайомець не був ані другом, ані ворогом, що робило ситуацію доволі заплутаною.

— Як вас звати? — запитала вона.

— Моє ім’я не має значення.

— Не має значення? — здивувалася вона. — А як мені тоді вас називати?

— Ніяк.

Алізе не могла приховати спалах роздратування.

— Дуже добре, — мовила вона стримано. — Куди ми йдемо?

Незнайомець розтулив рота, щоб відповісти, але завагався, побачивши зацікавлене обличчя міс Худи. Її до­питливі очі.

Він тихенько прочистив горло.

— Я б не хотів обговорювати це в присутності, — він знову подивився на міс Худу, — третьої сторони, хоча я визнаю, що в цьому є і моя провина. Чомусь мені здалося… Тобто на якусь мить мені здалося, що в кімнаті перебувала лише одна людина. Я подумав, що юна господиня будинку приєдналася до своєї вечірки внизу.

— Я стою просто перед вами, — різко мовила міс Худа. — Не треба говорити про мене так, ніби мене не існує.

— Ах, — сказав він, схиливши голову. — Але я б справді волів, щоб вас тут не було.

Міс Худа від здивування розтулила рот.

Алізе швидко повернулася до неї.

— Чи можу я сподіватися, що ви триматимете подробиці цього дня в таємниці?

— Звісно, — сказала міс Худа, випроставшись на повний зріст. — Я ніколи в житті не видавала таємниць. Ви можете покластися на мене як на розважливу особу.

Від цих слів носта стала крижаною, викликавши тремтіння по тілу Алізе.

Вона скривилася.

Незнайомець, ніби теж відчуваючи брехню, поглянув в очі Алізе.