Страница 104 из 122
— То ти насправді не служниця?
Алізе підняла очі й зустрілася поглядом з міс Худою, яка все ще не віддавала пакунок.
— Перепрошую?
— Ти не служниця, — мовила вона. — Гадаю, ніколи нею і не була. Твоя мова надто вишукана, ти рятуєшся втечею, а тепер отримуєш таємничі пакунки від незнайомців? Ти доволі вродлива, але трохи старомодна, наче з іншого часу…
— Старомодна?
— … і шкіра у тебе надто гарна, так, тепер я це бачу, і волосся надто блискуче. Я цілком упевнена, що ти ніколи не хворіла на цингу чи бодай якусь пошесть, і, судячи з твого вигляду, підозрюю, що ти ніколи не жила в богадільні. І очі у тебе такі незвичайні — вони постійно змінюють колір, знаєш. Насправді вони настільки незвичайні, що майже наштовхують на думку, що ти, можливо, навмисне носила сноду, щоб приховати свої… О, — міс Худа скрикнула, її очі засяяли захопленням. — О, я зрозуміла, я зрозуміла. Ти носила сноду лише, щоб приховати себе, чи не так? Невже ти також прикидалася, ніби працюєш у Будинку Баз? Ти шпигунка? Ти працюєш на корону?
Алізе розтулила рота, щоб відповісти, але міс Худа перервала її, махнувши рукою.
— Слухай, я знаю, що ти сказала, ніби не можеш сказати мені, хто ти. Але, якщо я вгадаю, ти скажеш мені? Тобі лише потрібно кивнути головою.
— Ні.
Міс Худа насупилася.
— Це здається страшенно несправедливим.
Проігнорувавши це, Алізе вихопила у неї пакунок і поставила коробку на найближчий столик. Не зволікаючи, підняла кришку.
Міс Худа ледь чутно скрикнула від захвату.
Коробка не була ані порожньою, ані наповненою козячими мізками. Натомість між делікатними аркушами тонкого паперу лежала пара чобітків лавандового кольору, точно такого відтінку, що й серпанкова сукня. Елегантно виготовлені із шовкового жакарду, вони мали м’яко загострені носки й короткі, загнуті підбори зі стрічковими зав’язками, що шнурувалися вздовж високих халяв черевиків. Чобітки були такі гарні, що Алізе боялася навіть доторкнутися до них.
Біля одного шовкового черевика лежала записка.
— Магія, — прошепотіла міс Худа. — Це
магія
, чи не так? Святі небеса. Хто ж ти, в біса, така? І
чому
дозволяла мені керувати тобою, ніби ти слуга? — молода жінка почала крокувати по кімнаті, ляскаючи руками, наче вони палали. — О, я переживаю найболючішу хвилю сорому, згадуючи свою поведінку. Ледве знаю, що із собою робити.
Алізе не звернула на цю маленьку виставу жодної уваги. Натомість взяла вкладену записку, обережно розгорнувши її. Вона була написана тим самим почерком.
Коли
шлях
невідомий,
ці
черевики
вкажуть
дорогу.
Алізе тільки-но почала усвідомлювати масштаби власного здивування — масштаби того, що все це могло означати, — як слова на записці раптом зникли.
Вона різко вдихнула.
— Що там? — нетерпляче запитала міс Худа. — Що там написано?
На чистому аркуші перед нею повільно розквітли свіжі слова: різкі, темні розчерки, такі виразні, наче їх писала невидима рука в реальному часі.
Не лякайтеся.
Немов за наказом, тривога пронизала Алізе зі швидкістю стріли, відштовхнувши її назад, її думки закрутилися, поки вона оберталася навколо, шукаючи щось… когось…
Ні, вона заклякла на місці.
Слова знову раптово зникли, витіснені іншими, але тепер уже швидше, наче автор поспішав…
Я вам не ворог.
Міс Худа вихопила записку з млявих рук Алізе і проглянула її, видавши звук розчарування.
— Чому слова зникають, щойно я намагаюся їх прочитати? Мене це дуже ображає.
Я хочу, щоб воно знало, що мене це дуже ображає
, — звернулася вона до всієї кімнати.
Алізе тим часом ледве могла дихати.
— Мені треба одягнутися, — сказала вона. — Я повинна зібратися.
— Що? Одягнутися? — міс Худа повернулася, кліпаючи на неї. — Ти зовсім з глузду з’їхала? З усіх речей, про які треба думати в цю хвилину…
— Пробачте мені, але я змушена, — мовила Алізе, підхоплюючи на руки дві жовті коробки, а потім шмигнувши за ширму в дальньому кутку кімнати. — Сподіваюся, тепер ви розумієте, чому я не можу залишитися, щоб дошити вашу сукню.
— О, до біса сукню! — викрикнула міс Худа. — Куди ти підеш?
Алізе не відразу відповіла, зайнята тим, що роздягалася з неймовірною швидкістю. Ширма для перевдягання була зовсім не такою непрозорою, як хотілося б Алізе, тому вона стала невидимою, відчуваючи себе доволі вразливою, стоячи у своїй спідній білизні так близько до незнайомої дівчини. Зовсім не так вона уявляла собі підготовку до сьогоднішнього балу: не в божевільному поспіху за ширмою для перевдягання, не в межах досяжності міс Худи та її безперервних запитань.
— Ти мені не відповіси? — знову запитала молода міс, тільки цього разу голосніше. — Навіщо тобі одягатися? Куди ти збираєшся йти? Ці черевики зовсім не придатні для втечі. Якщо ти хоч на мить відведеш погляд від своїх ніг, то, швидше за все, наступиш на свіжу купу кінського гною або навіть на стару, адже дороги ніколи не встигають розчищати доволі швидко, і шовк ніколи вже не матиме такий вигляд, як раніше, можеш на це покластися, оскільки я говорю з власного досвіду…
— Я дякую вам за вашу мудрість, — різко сказала Алізе, обірвавши її. — Хоча я ще не знаю, куди піду, тільки те, що я…
Міс Худа скрикнула, немов напівнімий птах.
Це був вимучений звук, здавлений крик подиву. Алізе вискочила б з-за ширми, якби була одягнена, і запитала б, що сталося, якби голос міс Худи не був безцеремонно заглушений іншим.
— Ваша величносте, — почула вона чийсь голос.
Алізе раптом заціпеніла.
Це був голос юнака.
— Пробачте мені, — мовив він. — Я не хотів вас налякати. Я так розумію, ви отримали мої пакунки?
Серце Алізе шалено закалатало в грудях. Вона знала голос Хазана — вечір, коли вони познайомилися, закарбувався в її пам’яті, але це був не він. Цей голос не належав нікому з тих, кого вона знала.
Чий же тоді?
Хазан не згадував ні про кого іншого у своїх планах, та й взагалі, він мало про що говорив, намагаючись уберегти її, якщо її викриють. Проте, можливо, Хазан працював з кимось іншим, чи не так?
— Я… Так, я отримала ваш пакунок. — Почула вона голос міс Худи. — Але хто ви? Чому ви тут?
І справді, що більше Алізе думала про це, то більше здавалося цілком імовірним, що Хазан працює з кимось іншим. Зрештою, він згадував щось про те, що її шукають інші, чи не так? Значить, не лише він шукав її всі ці роки.