Страница 106 из 122
— У нас є лише два варіанти, — сказав він. — Убити її або взяти із собою. Це моя помилка, тому я залишаю рішення за вами. Однак я наполегливо рекомендую її вбити.
— Убити мене? — вигукнула міс Худа. — Ви не можете говорити це серйозно…
— Ні-ні, ми
не
збираємося вас убивати, — сказала Алізе, кинувши недобрий погляд на Ніяк. Потім, намагаючись усміхнутися, вона повернулася до міс Худи. — Хоча ви казали, що хотіли б втекти, чи не так?
Здалося, що міс Худа ось-ось знепритомніє.
— Так, — сказала Алізе, відчиняючи дверцята та шухляди шафи міс Худи, витягаючи з їхніх глибин найнеобхідніші речі. — Я допоможу вам спакувати речі.
Міс Худа дивилася на неї з роззявленим ротом.
— Але я не можу…
Алізе знайшла в гардеробі дівчини сумку середніх розмірів і вклала її у застиглі руки міс Худи.
— Візьміть із собою стільки, скільки зможете нести.
— Але я не хочу тікати, — прошепотіла міс Худа, її очі блищали від страху. — Куди ми підемо? Як я буду жити? Як довго мене не буде?
— Це все чудові запитання, — сказала Алізе, поплескуючи дівчинку по плечу. — Ви збирайтеся, а я запитаю.
Міс Худа зажурено зняла з вішалки сукню і недбало запхала її в сумку.
Алізе звернулася до незнайомця:
— Тепер уже немає потреби ухилятися, чи не так? Тепер ви можете розповісти мені про свій план. Куди ми вирушимо далі?
Ніяк витріщився на сцену, що розгорталася перед ним, з невиразним виглядом нудоти.
— Подробиці зайві, — сказав він. — Я забезпечу вам певний рівень захисту, поки ми не прибудемо на бал. Невдовзі після прибуття супроводжу вас до безпечного транспортного засобу, який доставить вас до місця призначення.
— А де моє місце призначення? — запитала Алізе. — Що станеться, коли я прибуду туди?
— А чи дощитиме там, куди ми їдемо? — запитала міс Худа. — Чи знадобиться мені парасолька?
Незнайомець заплющив очі.
— Зараз я не можу сказати вам, куди ви прямуєте, але можу запевнити вас, що місце призначення безпечне. Я вже гарантував вам додаткові заходи захисту за допомогою сукні та взуття.
Алізе закліпала від цього нагадування.
— Звісно, — сказала вона, поглянувши на свою сукню і черевики. — Мало не забула. Як саме працюють ці предмети?
— Ви не читали записки?
— Читала, але…
— Якщо ви не знаєте, куди йти, ноги вам підкажуть, якщо ви боїтеся, що вас помітять, то сукня захистить вашу особистість від тих, хто бажає вам зла, тощо, тощо. Однак, якщо ви не будете постійно дотримуватися моїх точних інструкцій, я не зможу гарантувати вашу безпеку. Слідуйте за своїми власними примхами, і я не відповідатиму за те, що з вами трапиться, до того ж мені буде байдуже.
Алізе повільно підвела очі, щоб зустрітися поглядом з незнайомцем.
— Вам справді здалося необхідним додати останню частину?
— Яку частину?
—
До того ж мені буде байдуже
, — відповіла вона, повторюючи його беземоційний тон. — Вам подобається бути надмірно зверхнім?
— Так, — відповів він. — Подобається.
Алізе розтулила рот, щоб сказати щось недобре, але потім прикусила губу, відступивши.
Вона не знала цього незнайомця, а він мало що знав про неї. Навіть якщо він робив це неохоче, його відверта готовність допомогти їй була нічим іншим, як чудом, адже, ким би він не був, він, безсумнівно, багато чим ризикував. Можливо, не усвідомлював, наскільки цінною для неї була його допомога, але якщо сьогодні все пройде добре, можливо, життя Алізе буде врятоване, випробування останніх кількох років закінчаться.
Нарешті вона стане вільною.
Тоді вона вирішила, що не може — не хоче — дозволити собі бути грубою з цим юнаком, навіть якщо він на це заслуговує. Не тоді, коли незабаром вона може завдячити йому своїм життям.
Вона прочистила горло.
— Знаєте, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, — за всім цим хвилюванням я забула сказати дещо дуже важливе.
Він похмуро подивився на неї.
— Дякую вам, — мовила вона. — Я знаю, який важкий цей тягар, але сьогодні ви зробили мені велику послугу, і я цього не забуду.
Незнайомець здригнувся від цього, затримуючи свій погляд на ній занадто довго.
— Я роблю це не з доброти.
— Я знаю.
— Тоді не треба, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала справжня емоція: гнів. — Не дякуйте мені.
Алізе закам’яніла.
— Що ж, гаразд. Я відкликаю свою офіційну подяку. Але я все одно вам вдячна.
— Не варто.
Вона підняла брови.
— Ви маєте намір наказувати мені не відчувати власних емоцій?
— Так.
— Це безглуздо.
— І все ж, якщо ви справді вдячні за мою допомогу, ви могли б зробити мені послугу і взагалі не розмовляти зі мною.
Алізе розгубилася.
— Чому ви намагаєтеся бути жорстоким?
— О, будь ласка, не сваріться, — сказала міс Худа. — Це й так уже доволі жахливо…
— Схильний погодитися, — холодно мовив юнак. — Якими б нездійсненними не були мої мрії, я б волів, щоб ми рухалися далі мовчки і розійшлися незнайомцями.
— Гаразд, — тихо сказала Алізе, стиснувши щелепу.
— Гаразд, — він подивився на міс Худу. — Тепер нам треба йти.
— Зачекайте, — відчайдушно сказала міс Худа. — Невже ви не передумаєте? Будь ласка, дозвольте мені залишитися тут. Обіцяю, що нікому не скажу ні слова про те, що бачила. Я буду мовчазною, мов смерть, ось побачите…
Уже вдруге носта пройняла шкіру Алізе холодом. Вона здригнулася.
— Я вам казав, що краще її вбити, — мовив незнайомець.
Міс Худа заскімлила.
— Не зважайте на нього, — сказала Алізе. — Послухайте, це ненадовго. Ви зможете повернутися додому, щойно ми дістанемося безпечного місця…
— Ви даєте дівчині хибну надію, — сказав Ніяк, перебиваючи її. — Єдиний спосіб, завдяки якому вона зможе повернутися додому, це якщо нам вдасться стерти її пам’ять, а для цього потрібно відправити її назад у часі, що надзвичайно складно, не кажучи вже про біль…
Міс Худа заплакала.
— Можете замовкнути? — Алізе нагримала на незнайомця, забувши про свою обіцянку бути чемною. — Як ви не бачите, що ваші залякування роблять тільки гірше? Нам ніколи не вдасться лишитися непомітними, якщо вона не перестане ревіти.
Незнайомець спочатку подивився на неї, потім на міс Худу. Стиснув пальці, й міс Худа раптово замовкла.
Дівчина все ще плакала, але не видавала жодного звуку.