Страница 102 из 122
— Я зустрінуся з хлопчиком у приймальні.
— Так, сір, — Джамшід перевів погляд з принца на міністра. — Як побажаєте.
— Ваша високосте…
— Це все, — різко мовив принц.
Дворецький уклонився і зник, зачинивши за собою двері.
Коли вони залишилися наодинці, Хазан повернувся до принца.
— Ви з глузду з’їхали? Не розумію, чому ви згодилися…
Одним швидким рухом Камран схопив Хазана за комір і штовхнув спиною до стіни.
Хазан задихнувся.
— Ти щось приховуєш? — похмуро мовив Камран. — Що ти задумав?
Хазан закам’янів від несподіванки, його очі розширилися від страху.
— Ні, сір. Пробачте, я не хотів переступити…
Камран міцніше стиснув хватку.
— Ти брешеш мені, Хазане. Яке тобі діло до…
Принц раптово запнувся, сполоханий м’яким дзижчачим звуком у лівому вусі.
Камран обернувся, здивовано кліпаючи очима. Невеличка сяйлива комаха висіла за кілька сантиметрів від його обличчя, безперервно б’ючись об щоку.
Стук.
Стук.
— Що це, в біса… — скривившись, принц відступив, облишаючи міністра, щоб мати змогу змахнути муху з обличчя. Хазан припав до стіни, важко дихаючи.
Геть,
Камрану здалося, що він почув його шепіт.
Чи то був просто видих?
Камран приголомшено дивився, як муха метнулася до дверей і крізь замкову щілину зникла у світлі.
Невже комаха підкорилася команді? Чи Камран сам не при собі? Він кинув на свого міністра єдиний підозрілий погляд, перш ніж вийшов з кімнати. Відчинив двері з вимушеним спокоєм і з незвичною швидкістю попрямував коридором, відчуваючи, як його шкіру поколювало від тривоги.
Куди поділося це кляте створіння?
— Ваша високосте… — покликав Хазан, наздоганяючи й не відстаючи від принца. — Ваша високосте, пробачте мені, я лише хвилювався, що дитина може відволікти увагу в такий важливий вечір, і говорив нерозважливо. Я не хотів виявити неповагу.
Проігнорувавши це, Камран мчав, спускаючись мармуровими сходами, його черевики раз по раз торкалися каменю, різкі звуки заповнювали тишу між ними.
— Ваша високосте…
— Залиш мене, Хазане, — Камран дістався першого поверху і далі йшов з неприхованою рішучістю, прямуючи до великої зали. — Твоя тінь обтяжує мене.
— Я не можу покинути вас зараз, сір, не тоді, коли насувається така загроза…
Камран різко зупинився, збитий з пантелику.
Омід
.
Фештський хлопчик був не в приймальні. Натомість Омід крокував головною залою. Коли вони підійшли, він, не чекаючи дозволу, кинувся до принца, вислизаючи з-під рук лакеїв, які намагалися його схопити.
— Сір, — задихаючись, промовив хлопчик, перш ніж швидко заговорити фештунською мовою. — Ви маєте допомогти, сір… Я казав усім, але мені ніхто не вірить… Ходив до магістрату, але вони назвали мене брехуном, і, звісно, я намагався повідомити короля, але…
Камран різко відсахнувся.
Омід припустився помилки, доторкнувшись до принца, простягнувши тремтячу руку в бездумному, відчайдушному русі.
— Охорона, — гукнув Хазан. — Затримайте цю дитину.
— Ні! — Омід повернувся, коли охоронці кинулися з усіх боків, легко заламуючи дитині руки за спину. В очах Оміда з’явився дикий панічний страх. — Ні… Будь ласка, сір, ви повинні негайно піти, ми мусимо щось зробити…
Омід кричав, поки вони скручували його руки, пручаючись навіть коли його тягнули геть.
— Відпустіть мене, — кричав він, — мені треба поговорити з принцом… я мушу… будь ласка, благаю вас, це важливо…
— Ти наважився підняти руку на спадкоємного принца Ардунії? — Хазан накинувся на нього. — Тебе повісять за це.
— Я не бажав зла, — кричав хлопець, борючись з охоронцями. — Будь ласка, я лише…
— Цього достатньо, — тихо промовив принц.
— Але, ваша високосте…
— Я сказав, досить.
У кімнаті раптом запала моторошна тиша. Охоронці завмерли на місці, Омід закляк у їхніх руках. Увесь палац, здавалося, перестав дихати.
Камран у тиші роздивлявся фештського хлопчика, його залите слізьми обличчя, тремтливі руки.
— Відпустіть його, — сказав він.
Охоронці безцеремонно кинули дитину на підлогу. Омід важко впав на коліна і зіщулився, його груди здіймалися, щосили намагаючись вдихнути. Коли хлопчик нарешті знову підвів голову, його очі наповнилися сльозами.
— Будь ласка, сір, — сказав він. — Я не бажав вам зла.
Камран стояв моторошно спокійний, промовляючи:
— Розкажи мені, що сталося.
Щокою хлопчика покотилася сльоза.
— Провидці, — сказав він. — Вони всі мертві.