Страница 100 из 122
Хазан, котрий тихенько стояв у кутку, тепер прочистив горло. Він перевів погляд з Камрана на швачку, його очі розширилися в застереженні.
Камран спохмурнів.
Ніщо з цього не було провиною Хазана. Камран це розумів, але логіка, здавалося, не мала значення для його пошарпаних нервів. Увесь день Камран мав ненависний настрій. Його все турбувало. Усе було нестерпне. Він кинув роздратований погляд на Хазана, який навідріз відмовився відходити від принца після нещодавніх новин.
Його міністр лише зиркнув у відповідь.
— Тобі немає сенсу тут сидіти, — роздратовано промовив принц. — Повертайся до своїх покоїв. У тебе, без сумніву, є справи, які потрібно зробити до початку вечора.
— Дякую за вашу турботу, сір, — холодно відказав Хазан. — Але я залишуся тут, поруч з вами.
— Ти перебільшуєш, — сказав принц. — До того ж, якщо ти і маєш про когось хвилюватися, то не про мене, а про…
— Мадам, — різко мовив Хазан. — Я мушу провести його високість на важливу зустріч. Чи не будете ви такі ласкаві закінчити роботу за його відсутності? Без сумніву, ви маєте достатньо мірок нашого принца.
Мадам Незрін блимнула на Хазана. На якусь мить вона здавалася невпевненою, який з двох молодиків говорив з нею.
— Дуже добре, — мовила вона. — Це має бути просто чудово.
Камран утримався від інфантильного пориву копнути когось.
Швачка з великою обережністю знімала шати з його тіла, підбираючи кожну старанно приколоту річ у маленькі ручки, ледь не перекидаючись при цьому.
Незабаром верхня половина тіла Камрана оголилася.
Принц, який мало коли дивився на власне відображення і не стояв перед дзеркалом, зараз був стурбований, побачивши себе. Перед ним височіло потрійне дзеркало, що відкривало кути його тіла, які він рідко розглядав.
Хтось подав йому його светр, який Камран узяв без жодного слова. Зробивши невпевнений крок ближче до дзеркал, провів рукою вздовж свого голого торса.
Він насупився.
— Що сталося? — запитав Хазан, гнів у його голосі змінився занепокоєнням. — Щось не так?
— Це має інший вигляд, — тихо відповів Камран. — Хіба ні?
Хазан повільно наблизився.
За традицією ардунійських королів, вони віддавали своїх спадкоємців у день їхнього народження Провидцям, щоб ті позначили їх незворотною магією, яка б назавжди затвердила їх як повноправних спадкоємців. Цю практику вони вкрали у джинів, чиї королівські особи народжувалися з такими позначками, що позбавляло їхні королівства від будь-яких неправомірних претензій на трон. Глиняні монархи знайшли спосіб внести такий захист у свої родоводи. Однак те, що колись вважали серйозним запобіжним заходом, з плином століть перетворилося на традицію. З часом вони забули, що запозичили її в іншого народу.
У день народження кожного ардунійського короля позначали магією, яка торкалася кожного з них по-різному.
У короля Заала біля основи горла з’явилося сузір’я темно-синіх восьмикутних зірок. Спину батька принца вкривали чорні розгалужені лінії, зловісні смуги, які охопили частину його тулуба.
Камрана також було позначено.
Кожен рік свого юнацького життя принц з якимось жахливим захопленням спостерігав, як шкіра його грудей і тулуба створювала ілюзію розколу по центру, відкриваючи на своєму розломі мерехтіння золотого листка. Відполірований золотий знак з’явився, немов намальований, просто посередині: від неглибокої западини горла до самого низу живота.
Провидці обіцяли, що магія набуде остаточної форми до кінця його дванадцятиріччя, і так воно і сталося. Принц давно вже втратив інтерес до блискучих пучків, адже вони стали для нього такими ж звичними, як і його очі та колір волосся. Вони були невіддільною частиною його самого, тому Камран рідко звертав на них увагу. Але зараз… раптом…
— Це було… По-іншому…
Тріщина здавалася трохи ширшою, колись тьмяне золото сяяло тепер трохи яскравіше.
— Я не бачу різниці, сір, — мовив Хазан, вдивляючись у дзеркало. — Чи відчуваєте ви щось незвичне?
— Ні, я не відчуваю жодних змін, — розсіяно сказав Камран, проводячи пальцями по золотій частині. Там, у центрі, завжди було трохи гарячіше, але знак ніколи не болів, ніколи не викликав дивних відчуттів. — Лише на вигляд… Ну гадаю, важко сказати. Я так давно не звертав на нього уваги.
— Можливо, він вам здається інакшим, — тихо промовив Хазан, — тому що останнім часом ви здаєтеся ідіотом, і дурість затьмарила ваш здоровий глузд.
Кинувши на міністра похмурий погляд, Камран швидко натягнув светр через голову, опустивши його поділ на тулуб. Він озирнувся в пошуках швачки.
— Не хвилюйся, — мовив Хазан. — Вона пішла.
— Пішла? — принц насупився. — Але… Хіба не
ми
повинні були покинути гардеробну? Хіба вона не мала залишитися тут і закінчити почату роботу?
— Справді. Жінка трохи дивакувата.
Камран похитав головою, розвалившись на сусідньому стільці.
— Скільки у нас часу?
— До балу? Дві години.
Камран стрельнув у нього поглядом.
— Ти дуже добре знаєш, про що я говорю.
— Маєте на увазі, про кого ви говорите? — Хазан мало не посміхнувся. — Туланський король зараз із послом. Він має прибути до палацу за годину.
— Господи, як я його ненавиджу, — сказав Камран, провівши рукою по волоссю. — У нього таке обличчя, що його слід відгамселити, і не раз.
— Це здається трохи несправедливим. Туланський посол не винен, що його призначили в імперію, яку всі так зневажають. Сам чоловік доволі приємний.
Камран різко повернувся обличчям до міністра.
— Очевидно, я говорю про короля.
Хазан насупився.
— Про короля? Маєте на увазі Кіра? Я не знав, що ви з ним уже зустрічалися.
— Ні. Я ще не мав такого задоволення. Просто припустив, що він має таке обличчя, яке слід відгамселити.
Почувши це, Хазан розслабився. Він боровся з черговою усмішкою.
— Сподіваюся, ви його не недооцінюєте?
— Недооцінюю його? Хлопчик убив свого власного батька. Він украв закривавлену корону в законного короля на очах у всього світу, а тепер сміє показувати своє безсоромне обличчя тут? Ні, я не недооцінюю його. Я вважаю його божевільним. Хоча боюся, наші чиновники легковажать ним, причому на шкоду собі. Вони недооцінюють його з тих самих безглуздих причин, з яких недооцінюють мене.
— Маєте на увазі брак досвіду?
Камран відвернувся.
— Мій вік, виродку.