Романи

Епізод 10

В окремому залі студійного кафетерію за ленчем зібралися одинадцятеро та 'їхній гість принц Аґґе[123]. Це були грошові мішки, верховоди, і, якби не гість, вони б узагалі їли мовчки, лише зрідка обмінюючись питаннями про здоров’я найкращих половин і дітей, та малозначущими вижимками мозкової діяльності. Восьмеро з десяти були євреї; п’ятеро з десяти були вихідці з інших країн, в тому числі грек і англієць; і всі вони добре знали один одного з давніх-давен. Усередині самої групи існувала певна градація: від старого Маркуса до старого Леанбаума, що дуже вдало колись придбав вигідний пакет акцій кінокомпанії, якому проте постановочних коштів дозволялося витрачати не більше мільйона на рік.

Старий Маркус вперто з’являвся в правлінні, дошкуляючи іншим своєю життєстійкістю. Керуючись інстинктом, який, навіть з віком не атрофувавшись, попереджав його про небезпеку та змови проти нього, Маркус ставав як ніколи небезпечним саме тоді, коли всі інші вважали, що тепер-то вже загнали його в глухий кут. Його землисте обличчя набуло такої непорушності, що навіть ті, хто звик спостерігати за рефлекторним посмикуванням його повік побіля перенісся, тепер вже нічого не помічали: природа попіклувалася про те, аби в міжбрів’ї закущилося сиве волосся, приховавши останні ознаки його емоцій — його броня стала глухою.

Якщо Маркус був найстаршим у зібранні, то наймолодшим з усіх був Стар — хоча тепер-то він вже не так разюче відрізнявся віком, адже сидіти серед них він почав ще з двадцяти двох років, маючи репутацію такого собі «чудо-хлопчика». Тоді, більшою мірою, як тепер, він був грошовим мішком серед таких же грошових мішків.

Він в думці вираховував кошторис майбутнього фільму та ще й з такою швидкістю й точністю, що вони просто дивом дивувалися, тим паче що жоден з них не був ані чудесником, ані просто фахівцем у фінансових справах, попри загальне уявлення про євреїв, як спритних фінансистів. Насправді, більшість з них своїм успіхом завдячували різноманітним іншим якостям, що саме з калькуляцією були мало сумісні. Та в будь-якій громаді, де панує традиція, вона підтримує і зовсім не найкращих, тож вони тільки раді були спостерігати збоку за розумовими вправами Стара у високій галузі аудиту, відчуваючи при цьому палку радість причетності на кшталт тієї, яку відчувають вболівальники на футбольному матчі, ніби то вони забили вирішальний м’яч. У Стара, як ми згодом побачимо, цей його рідкісний дар відійшов на другий план, хоча й завжди залишався з ним.

Принц Аґґе сидів між Старом та Мортом Флайшекером, юрисконсультом компанії, навпроти Джо Пополуса, власника мережі кінотеатрів. Він відчував певну упередженість до євреїв, яку сам же прагнув побороти. Як людина, що жила бурхливим життям і свого часу служила в Іноземному легіоні[124], він уважав, що євреї занадто вже клопочуться про власну шкуру. Та він ладен був визнати, що в Америці за інших обставин вони можуть бути іншими, і саме таким уявлявся йому Стар. Що до решти, то він уважав більшість ділків нудярами, яких вже й могила не виправить, — остаточний вирок йому завжди підказувала кров Бернадотів[125], що текла в його жилах.

Мій батько (далі я називатиму його містер Брейді, як називав його принц Аґґе, коли розповідав мені про цей ленч) виказав хвилювання щодо якоїсь картини, а коли Леанбаум пішов, не чекаючи на закінчення ленчу, він, Брейді, пересів на його місце, навпроти Стара.

— Як там справи з латиноамериканською стрічкою, Монро? — запитав він.

Принц Аґґе помітив миттєву нашорошеність, ніби десяток пар очей одночасно кліпнули віями, створивши звук на кшталт шереху крил. І знову настала тиша.

— Просуваємося, — сказав Стар.

— З тим самим кошторисом? — запитав Брейді.

Стар кивнув.

— Він непропорційно великий, Монро, — зауважив Брейді. — У ці скрутні часи дива не станеться — такого, як з «Янгелами пекла» чи «Бен Гуром»[126], коли ти розкидався грошима, а вони поверталися знов.

Вірогідно, цей напад був спланований, позаяк грек Пополус тут же витіювато підхопив тему, що нагадало принцу Аґґе трюк Майка Ван Дайка, за тим винятком, що в останнього, врешті-решт, все ставало на свої місця, а у першого все остаточно заплутувалося.

— Це неприйнятно, Монро. Позаяк ми прагнемо пристосовуватися до часів у міру змін, позаяк зміни відбуваються у часі. Те, що може бути зроблене в діапазоні процвітання, навряд чи концептуально тепер.

— А ви як гадаєте, містере Маркус? — запитав Стар.

Всі очі повернулися в бік Маркуса, та той, немов заздалегідь попереджений і, отже, озброєний, зробив уже знак своєму особистому офіціанту позаду нього, що бажає підвестися, і зараз перебував у положенні підвішеного кошика в офіціантових руках. Він дивився на них з такою безпорадністю, що було важко уявити, що вечорами він іноді встає до танцю зі своєю молодою канадкою.

— Монро — наш геній постановки, — сказав він. — Я розраховую на Монро і цілковито спираюся на нього. А паводку я й не бачив.

Поки його вивозили із зали, панувала тиша.

— Два мільйони доларів грязними нам зараз не зібрати по всій країні, — сказав Брейді.

— Ніяк, — погодився Пополус. — Навіть якщо взяти 'їх за шкірку і силою приволокти у кіно. То й так — ніяк.

— Імовірно, так, — прийняв Стар.

Він зробив паузу, неначе щоб упевнитись, що всі слухають.

— Гадаю, що від прокату ми можемо розраховувати на мільйон з чвертю. Від сили — півтора. І на чверть мільйона за кордоном.

Знову запанувала тиша — цього разу спантеличена, якщо не ошелешена. Через плече Стар попросив офіціанта зв’язати його по телефону з приймальною.

— Але ваш кошторис?! — вигукнув Флайшекер. — Ваш кошторис, як я розумію, один мільйон тисяча сімсот п’ятдесят тисяч.

А ви сподіваєтесь отримати саме цю цифру у найкращому разі. А де ж прибуток?

— Я й на це не сподіваюся, — сказав Стар. — Навіть у півтора мільйонах впевненості немає.

В кімнаті стало настільки тихо, що принц Аґґе почув, як із сигари упала сіра дрібка попелу. Знов подав голос Флайшекер; його обличчя аж заклякло від подиву. Але тут Стару передали через плече телефон.

— Ваша приймальня, містере Стар.