Романи

— Через вікно, — зненацька подала голос Роуз Мелоні. — Він може влізти у сестрину кімнату через вікно.

— Оце добрий перехід, — схвалив Стар. — Просто до сцени зі щоденником.

Тут Брока остаточно прокинувся.

— Я зроблю так: на якусь мить камера ніби наїжджає на нього, а потім він віддаляється. Камера залишається на місці, а він ніби відступає в далечінь. Камера слідом не йде. Спіймати його ще раз крупним планом і знову відпустити. Камера тримає у фокусі не його, а постать на тлі даху і неба.

Від розгорнутої сцени він і сам був у захваті: її можна було назвати справжньою режисерською знахідкою, тим паче що інших, судячи по нотатках, у сценарії вже не було. Для плану з дахом і небом можна використати кран — це вийде дешевше, ніж будувати дах на землі з декорацією неба. Втім, для самого Стара це значення не мало: єдине, що його обмежувало, то було небо у буквальному сенсі цього слова, тобто обмежень він не відчував. Він працював з євреями занадто довго, аби вірити у легенди, ніби у них завжди скрута з грошима.

— У третій сцені він має дати священику ляпас, — мовив Стар.

— Як? — заволав Вайлі. — Щоб потім на нас напосілись усі католики?!

— Я спілкувався з Джо Бріном[119] — такі випадки й справді бували, тож у наклепі нас не звинуватять.

Його рівний голос раптово перервався, коли міс Дулан подивилася на годинник.

— Чи не занадто багато роботи до понеділка? — запитав він у Вайлі.

У свою чергу, Вайлі подивився на Роуз, яка відповіла йому промовистим поглядом, навіть не потрудившись кивнути. Перед його внутрішнім поглядом постали плани на прийдешній вікенд, які танули просто на очах. Та зараз він був уже не тією людиною, що входила в цю кімнату. Коли тобі платять п’ятнадцять сотень на тиждень за термінову роботу, і тим більше, коли твоя картина під загрозою, байдикувати вже не доводиться. Коли ти позаштатне «вільне перо», треба вміти підлаштовуватися, чого Вайлі робити не вмів, та хвала, що був Стар, який брав усе на себе, за всіх і кожного. Створена Старом настанова збережеться і тоді, коли він вийде з кабінету, і куди б він на студії не пішов — він відчув, що в ньому є велика потреба. Суміш здорового глузду, розумного відчуття, сценічної вигадки та напівнаївної концепції загального блага, яку щойно особисто озвучив Стар, надихала Вайлі зробити свою частку роботи якнайкраще, покласти свій камінь у мур, хай навіть його зусилля виявляться марними, а кінцевий результат буде таким же нудним, як піраміда.

Крізь вікно Роуз Мелоні з нудьгою спостерігала, як людська цівка тече до кафетерію. Ленч їй доставлять до робочої кімнати, а до того вона ще встигне зв’язати кілька рядів. А чверть на другу завітає «той чоловік» з безмитними французькими парфумами, просто з Мексики. Це не можна було вважати за гріх — це як віскі під час «сухого» закону[120].

Брока спозирав, як Рієнмунд увивається навколо Стара. Він відчував, що Рієнмунд аж із шкіри пнеться — лізе вгору. І було чому. Зараз він одержував сімсот п’ятдесят на тиждень, за те, що йому частково підпорядковувалися режисери, сценаристи та зірки, які заробляли куди більше від нього. Рієнмунд носив дешеві англійські туфлі, придбані десь поблизу готелю «Беверлі Вілшир», і Брока сподівався, що вони добряче муляють тому ноги. Та вже незабаром він замовлятиме собі взуття від Пила[121] і закине на антресолі свою зелену альпійську шляпенцію з пером. Поки що Брока був попереду на кілька років. Та попри те, що у Броки був бездоганний послужний список під час війни, він вже не відчував себе в безпеці з тих пір, як зніс ляпас від Айка Франкліна.

Дим кужелем стояв у кімнаті, і за звоями диму губився довгий стіл, а сам Стар все віддалявся і віддалявся, хоча зі всією люб’язністю і дослуховував ще Рієнмунда і міс Дулан. Нарада скінчилася.

— Що нового?

— Телефонував містер Робінсон, — доповіла міс Дулан, коли Стар збирався йти до кафетерію. — Одна з тих жінок назвала йому своє останнє ім’я... він точно його не пам’ятає... чи то Сміт, чи Браун, чи Джонз.

— Авжеж, це дуже стане в нагоді!

— І ще він пам’ятає, що буцімто вона щойно переїхала в Лос-Анджелес.

— А я ось пам’ятаю, що на ній був срібний поясок, — пригадав Стар, — з прорізями зірок.

— Продовжую з’ясовувати стосовно Піта Завраса. Розмовляла з його дружиною.

— І що ж вона сказала?

— Що у них скрутні часи... довелося продати будинок... вона хворіє.

— А із зором у нього справді безнадійно?

— З її слів, вона взагалі вперше почула, що в нього негаразд з очима. Вона й не знала, що він сліпне.

— Дивно.

Він не переставав думати про це по дорозі на ленч: наступаюча сліпота Завраса не давала йому спокою, так само як і біда актора, з якою той приходив сьогодні вранці. Турбуватися з приводу чужих недугів не входило в коло його обов’язків, він і про власне здоров’я не дуже дбав. На алейці біля кафетерію йому довелося відступити на узбіччя, пропускаючи відкритий електрокар, у який набилися дівчата в яскравих костюмах епохи Регентства[122], що 'їхали з дальнього знімального майданчика. Їхні сукні тріпотіли на вітрі, молоді загримовані обличчя розглядали Стара з цікавістю, і коли вони проїжджали повз нього, він посміхнувся.