Романи

У нас вона тільки здригнулася, на відміну від Лонг-Біча, де верхні поверхи крамниць одним махом вивернуло на вулиці, а малі готелі винесло в море, проте довгу хвилину ми нутром відчували нутро землі, ніби ми все ще зв’язані пуповиною з утробою матері Землі, яка, наче у кошмарному сні, затягує нас назад у лоно світотворіння.

Мамин портрет злетів зі стіни, видаючи місцезнаходження потаємного сейфа; ми з Розмарі, як у трясці, вхопилися одна в одну і в якомусь шаленому вальсі під власний вереск перетнули усенький кабінет, майже від стіни до стіни. Жак чи то зомлів, чи просто зник з очей, а татко вчепився за стіл і щодуху горлав: «З тобою все гаразд?» А за вікном співачка якраз дійшла до пронизливої кульмінації: «Я люблю лише тебе», де затрималася, а потім, заприсягаюся, завела усе знову. Чи, може, то підплигнула голка на записуваній платівці.

Кімната майже завмерла, лише під ногами відчувалося дрібне дрижання. Всі обережно рушили до дверей, включаючи й Жака, який вигулькнув як з-під землі, і п’яною хиткою ходою через приймальню попростували до чавунного балкону. Майже скрізь все світло «вирубило», і то тут, то там чулися крики й окрики. На якусь мить ми завмерли, чекаючи на новий поштовх, потому, не змовляючись, метнулися до кабінету Стара.

Його кабінет був великий, проте менший за батьків. Стар сидів на краю дивана, протираючи очі. Коли стався землетрус, він, судячи з усього, спав і тепер намагався збагнути, чи то він йому наснився, чи насправді був. Коли ж ми запевнили його, що він таки йому не наснився, Стару здалося все це вельми потішним, аж тут почали разом видзвонювати телефони. Я ненав’язливо, наскільки то було можливо, спостерігала за ним. Від втоми він був геть сірий, та поки він слухав телефон та диктограф[87], в очах у нього з’явився вогник.

— Прорвало пару водогінних магістралей, — повідомив він татка. — Ті, що ведуть на знімальний майданчик.

— Грей саме знімає у «Французькому селі», — зазначив татко.

— Вода розлилася ще навколо «Станції», а також, хай йому біс, в «Джунглях» і на «Куточку міста», та, здається, ніхто не постраждав. — Між ділом він похмуро потис мені руки. — Де ти пропадала, Сесиліє?

— Монро, ти туди йдеш? — запитав татко.

— Коли зберу всі новини. Також вийшла з ладу одна з ліній електропередач ... Я вже послав за Робінсоном.

Він усадив мене поруч себе на диван і попрохав розповісти про землетрус знов.

— У тебе втомлений вигляд, — сказала я проникливим материнським голосом.

— Еге ж, — погодився він. — Нема куди ходити вечорами, тож я просто працюю.

— Я влаштую пару вечірок для тебе.

— Раніше я грав з компанією в покер, — сказав він задумливо. — До того, як одружився. Та всі вже повмирали від запою.

Міс Дулан, його секретарка, увійшла з купою свіжих поганих новин.

— Робі, як прийде, про все подбає, — запевнив Стар татка. — Він повернувся до мене. — Робінсон — то справжня знахідка. Він колись був аварійним монтером... лагодив обірвані телефонні дроти серед міннесотських[88] завірюх... такого ніщо не зупинить. За хвилину він тут буде... він тобі сподобається.

Він мовив це так, ніби виношував намір звести нас разом усе попереднє життя, і власне заради цього й влаштував землетрус.

— Він тобі сподобається, — повторив він. — А коли ти повертаєшся до коледжу?

— Я ж тільки прилетіла додому.

— Тобто попереду в тебе ціле літо?

— Вибач, — сказала я. — Повернуся, як тільки зможу.

В голові у мене був туман. У мене просто не могла не промайнути думка, що в нього й дійсно могли бути якісь наміри щодо мене, і якщо так, то стадія була аж занадто рання. Як на те, я могла відчувати себе лише «гарним реквізитом». І така перспектива мене не спокушала... то було все одно, що вийти заміж за лікаря. Рідко коли той залишав кіностудію до одинадцятої вечора.

— І скільки ж, — він запитав у мого батька, — їй залишилося до випуску? От що я мав на увазі.

Тут, гадаю, я ладна була запально вигукнути, що мені необов’язково повертатися до коледжу, що освіти в мене ого-го... як увійшов гідний усілякого захвату Робінсон, клишоногий рудий парубок, ладний скочити і у вогонь, і у воду.

— Це — Робі, Сесиліє, — просто сказав Стар. — Нумо, Робі, пішли.

Так я й зустрілася з Робі. Сказати, що я зустріла свою долю, здавалося безглуздям, проте так лише здавалося. Бо прийде час, і не хто інший, як Робі, розповість мені, як Стар тієї ночі знайшов своє кохання.