Романи

Епізоди 4 та 5

Стояв липневий вечір, і коли о дев’ятій я паркувала біля студії свою автівку, то в драґ-сторі[78] навпроти побачила кількох статистів, які схилилися над біксовим більярдом[79]. На розі у своєму на-півковбойському вбранні стояв «Старий» Джонні Свонсон[80], який похмуро вдивлявся кудись вдалечінь повз місяць. У минулі часи в кіно він був фігурою ніяк не меншою, ніж Том Мікс[81] чи Біля Гарт[82], тепер же навіть від розмови з ним ставало надто сумно, тому я скоріше прошмигнула через вулицю в парадні ворота.

На студії не буває такого, щоб було зовсім тихо. Завжди в проявних і в тонательє працюють в нічну зміну техніки, і цілодобово техперсонал бігає до буфету. Та ввечері звуки не такі, як удень — м’який шерхіт шин, тихе цокання моторів, що працюють на холостому ходу, «голий» голос сопрано проти ночі через мікрофон звукозапису. За рогом я наштовхнулася на чоловіка в гумових чоботях, який мив авто — струмінь води зі шланга в білому світлі виглядав як казковий фонтан серед мертвотних індустріальних тіней. Я вповільнила крок, побачивши, як біля адміністративної будівлі дбайливі руки підіймали містера Маркуса, щоб посадити його в машину. Це була довга процедура, тому що навіть сказати «на добраніч» у нього забирало часу більше, ніж у будь-кого. І поки я вичікувала, доки це відбудеться, я чітко почула, як сопрано раз за разом виводить: «Прийди, прийди, я люблю лише тебе»[83]; я це добре пам’ятаю, тому що вона виводила той самий рядок і в момент землетрусу, перший поштовх якого прийде вже за п’ять хвилин.

Офіси правління, де був і татків, знаходилися в старому адміністративному будинку, вздовж фасаду якого тяглися довгі балкони з суцільними чавунними перилами, наче застигла у часі линва канатохідця. Батько розміщався на другому поверсі, між кабінетами Стара та містера Маркуса. Того вечора на цьому поверсі світилися всі вікна підряд. Від того, що Стар так близько, у мене тьохнуло серце, та я вже навчилася тримати його в шорах, адже за цілий місяць вдома Стара я бачила лише одного разу.

У батьківському кабінеті було чимало дивного, всього й не перекажеш, тому буду стислою. У приймальні, скільки себе пам’ятаю, сиділи три секретарки, як ті три відьми, з обличчями, як у гравців у покер, а звали їх Берді Пітерс, Мод (щось там) та Розмарі Шміл; не знаю, чи мало це відношення до її імені[84], але саме Розмарі була, так би мовити, в них за старшу і саме під її столом знаходилася заповітна кнопка, що відмикала двері до батьківської «тронної зали». Всі три секретарки були затяті поборниці капіталізму, і не хто інший, як Берді, вигадала правило: якщо друкарок ловили на тому, що вони обідають спільно більше разу на тиждень, то їх «викликали на килим». У той час на студіях всерйоз побоювалися «влади натовпу».

Ось куди я й пішла. Тепер-то усі виконавчі директори хизуються великими картинними вітальнями, але запровадив цю моду саме татко. Саме йому також можна поставити в заслугу запровадження шибок з поляризаційними світлофільтрами на великих, як вітрина, вікнах, зовні непрозорих; і ходили навіть чутки про потайну ляду в підлозі, в яку можна було провалити небажаних відвідувачів просто в кам’яний мішок, та я вважаю це пустими небилицями. На видному місці у батька висів великий портрет Віла Роджерса[85], що мав натякати на таткову духовну спорідненість з цим своєрідним «св. Франциском Голлівуду»; також там була надписана фотографія Мінни Девіс, покійної дружини Стара, а також знімки інших знаменитостей з нашої студії та великі пастельні портрети моєї мами та мій. Цього вечора вікна були розкриті навстіж; в одному з них безпорадно застряг великий місяць у рожево-золотавому серпанку. За великим круглим столом у глибині кабінету схилилися татко, Жак Ла Борвіц і Розмарі Шміл.

Як татко виглядав? Дати точний опис я не в змозі, окрім того випадку, коли я зустріла його в Нью-Йорку, де менш за все сподівалася його побачити: дорогу мені застив огрядний літній чолов’яга, який, на погляд, злегка соромився власної статури, і єдине, чого б мені хотілося, так це, щоб він швидше рухався — і раптом я впізнала свого батька. Пізніше мене навіть приголомшило це моє враження. Адже татко вмів бути магнетичною особою: у нього були вольове підборіддя та ірландська посмішка.

Що до описання Жака Ла Борвіца[86], то тут я краще вас пощаджу. Зауважу лише, що він був помічником продюсера — щось на кшталт комісара — і цим все сказано. Де Стар викопував таких розумових кадаврів або хто їх йому підкидав, а найбільше — як він примудрявся мати від них хоч якийсь зиск — не переставало мене вражати, як утім вражало й кожного щойно прибулого зі Сходу, хто з ним стикався. Звісно, у Жака Ла Борвіца були свої сильні сторони; так само є вони і у субмікроскопічних найпростіших, і у будь-якого собацюри, що нишпорить навкруги у пошуках сучки чи кістки. Жак — таки так!

Судячи із занепокоєних виразів на 'їхніх обличчях, я зробила висновок, що тут йдеться про Стара. Чи то Стар наказав щось таке — не таке, чи заборонив щось таке, чи кинув виклик батькові, чи викинув якусь з картин Ла Борвіца на сміття — словом, зробив щось, на їх погляд, катастрофічне, і от вони сиділи тут серед ночі, замислюючи чи то заколот, чи то бунт, тобто нагадували збіговисько зневірених змовників. Розмарі Шміл тримала напоготові блокнот, буцімто занотувати їхні протестні настрої.

— Я везу тебе додому, живого чи мертвого, — сказала я таткові з порога. — Всі дарунки до дня народження вже покриваються цвіллю в святковій упаковці!

— День народження! — вигукнув Жак у пориві виправдання. — І скільки ж стукнуло? Я й не знав.

— Сорок три, — роздільно сказав татко.

Насправді йому стукнуло на чотири роки більше. І Жак це добре знав. Я бачила на власні очі, як він колись помітив дату у своєму нотатнику про всяк випадок, щоб використати при нагоді. Тут подібні гросбухи носять у руках відкритими. Тому збоку можна побачити, що там пишуть, навіть без читання по губах, і я краєм ока помітила, що й Розмарі Шміл мимоволі робить подібну нотатку і собі. Схаменувшись, вона почала її витирати, і саме тієї миті під нами здригнулася земля.