Романи

Розалінда (у пориві осяяння). Еморі, ти молодий. Я теж молода. Люди нам зараз пробачають наше позерство і марнославство, і те, що ми поводимось із людьми, як із челяддю, і нам це сходить з рук. Але у тебе попереду ще багато всіляких ударів...

Еморі. І ти боїшся прийняти їх зі мною...

Розалінда. Ні, річ не в цьому. Я десь читала вірш... здається, Елли Віллер[21] Вілкокс, ти будеш сміятися, але послухай:

Розалінда. Еморі, я — твоя, ти знаєш! За останній місяць були хвилини, коли я могла бути цілком твоя, якби ти захотів. Але я не можу вийти за тебе і зруйнувати наші життя.

Еморі. Але ж ми мусимо використати наш шанс на щастя!

Розалінда. Довсон каже — я навчусь кохати його...

Еморі сидить, закривши обличчя долонями. Життя неначе раптом витекло з нього.

Розалінда. Любимй мій! Коханий! Я не можу з тобою і не можу без тебе.

Еморі. Розаліндо, ми висотуємо одне одного. Ми цього тижня дуже напружені...

Його голос звучить якось захрипло, по-старечому.

Вона підходить до нього, бере його обличчя в долоні і цілує.

Розалінда. Я не можу, Еморі. Я не зможу жити без квітів і дерев, закрита в маленькій кімнатчині, чекаючи на тебе. А ти зненавидиш мене в цій тісняві. Я б тоді мусила зненавидіти себе.

(Знову її засліпили нестримні сльози.)

Еморі. Розаліндо...

Розалінда. О, любий, іди... мені так важко! Я не витримаю!

Еморі (його обличчя осунулось, голос напружений). Ти розумієш, що ти кажеш? Це значить — назавжди?

Вони страждають, але кожен — по-своєму.

Розалінда. Хіба ти не зрозумієш...

Еморі. Напевне не зможу, якщо ти кажеш, що любиш мене. Тобі важко буде пережити зі мною перші два роки.

Розалінда. Я була б не тією Розаліндою, яку ти кохаєш.

Еморі (майже істерично). Я не можу тебе віддати! Просто не можу! Ти мусиш бути моєю!

Розалінда (із ноткою жорсткості в голосі). Ти — як хлоп’як зараз...

Еморі (дико). Мені байдуже! Ти псуєш наші життя!

Розалінда. Я чиню мудро — це єдино правильне рішення.

Еморі. Отже, ти збираєшся одружитися з Довсоном Райдером?

Розалінда. О, не питай мене... Ти знаєш, я зріла в деяких питаннях, а в інших — як маленька дівчинка. Я люблю сонце, красиві речі, люблю, коли весело, а відповідальність мене жахає. Я не хочу думати про каструлі, кухню і мітлу. Я хочу думати, чи мої ноги гладенькі і засмаглі, коли я поїду влітку на море.

Еморі. Але ж ти кохаєш мене...

Розалінда. Саме тому все має закінчитися. Пливти за течією — тяжко. Ми не можемо більше витримати такі сцени.

Вона знімає перстень з пальця і передає йому. Її очі знову заступають сльози.

Еморі (цілує її в мокру щоку). Не треба! Залиш собі, будь ласка... не розбивай мені серце...

Вона м’яко вкладає перстень в його руку.

Розалінда (судомно). Краще йди...

Еморі. Прощавай...

Вона ще раз дивиться на нього із безконечним жалем і сумом.

Розалінда. Не забувай мене, Еморі...

Еморі. Прощавай...

Він іде до дверей, намацує клямку, вона бачить, як він зіщулився і вийшов. Вона робить декілька кроків до дивана, потім падає на нього обличчям в подушки.

Розалінда. Господи! Я хочу померти...

За хвилину вона встає, із заплющеними очима навпомацки йде до дверей. Потім обертається і кидає погляд на кімнату. Ось тут вони сиділи і мріяли, ось таця, на яку вона так часто клала сірники для нього... Ось завіса, яку вони якось опустили одного довгого недільного вечора. У неї мокрі очі, вона стоїть і згадує, а потім скрикує вголос: «О Еморі, що ж я з тобою зробила!»

І в тому нестерпному смутку, який з часом мине, Розалінда відчуває, ніби втратила щось (правда, не знає, що саме, і не знає, як).