Романи

Еморі плівся проспектом і думав, що ніч завжди неминуче накриє — усю пишноту й отой карнавал густим присмерком тьмяних вулиць... Здавалося, він сам закрив книгу примарних спокус і нарешті ступив на тремтливу стежку чуттєвості. Довкола танцювали вогні, провісники ночі, повної загадкових пригод, — а він ішов у напівсні крізь натовп, і йому здавалося, що от-от із-за рогу йому кинеться назустріч Розалінда... І незабутні голоси сутінків зіллються з її обличчям, і міріади кроків, тисячі прелюдій зіллються з її кроками; і очі його втонуть в її очах, і м’якість її погляду сп’янить сильніше од вина. Навіть у снах його лунали скрипки, як тануть звуки літа у теплому повітрі.

Окрім слабкого світіння сигарети Тома, у кімнаті панувала темрява, а він сам примостився біля відчиненого вікна. Двері зачинилися, Еморі ще хвилину стояв, притулившись до одвірка спиною.

— Привіт, Бенвенуто Блейне. Як там рекламний бізнес сьогодні?

Еморі розтягнувся на дивані.

— Плюю на нього, як завжди!

Видиво метушливої агенції швидко змінилося іншим.

— Господи! Яка вона прекрасна!

Том зітхнув.

— Не можу передати тобі, — продовжив Еморі, — наскільки вона прекрасна. Я не хочу, щоб ти це знав. Не хочу, щоб хто-не-будь знав...

Від вікна долинуло співчутливе зітхання.

— Вона — життя і надія, вона — весь мій світ!

Він відчув тремтіння сльози на своїх повіках.

— Очманіти, — сказав Том.

— Давай посидимо, як завжди, — прошепотіла вона.

Він сів у великий фотель і розкрив їй свої обійми.

— Я знала, що ти прийдеш сьогодні... — тихо шепотіла вона, — саме влітку, коли ти найбільше потрібен... милий... коханий...

Його губи м’яко торкалися її обличчя.

— Яка ти смачна... — зітхнув він.

— Що, любий?

— О, ти така солодка-солодка... — Він міцніше пригорнув її.

— Еморі... — прошепотіла вона. — Коли ти будеш готовий — я вийду за тебе.

— Спочатку у нас не буде багато...

— Не треба! — вигукнула вона. — Мені болить, коли ти дорікаєш собі за те, чого не можеш зараз дати. У мене є дещо безцінне — ти, і цього досить...

— Скажи...

— Але ти ж знаєш, правда? О, ти все знаєш!

— Так, але я хочу почути, як ти це говориш.

— Я кохаю тебе, Еморі, всім серцем.

— І завжди будеш?

— Усе життя... О, Еморі...

— Що?

— Я хочу належати тобі! Хочу, щоб твої рідні були моїми рідними. Хочу дітей від тебе.

— Але ж у мене немає рідних...

— Не супереч, Еморі. Просто поцілуй мене.

— Я зроблю все, що ти схочеш, — прошепотів він.

— Ні, це я зроблю все, що ти хочеш. Ти весь — частина мене, ніби я вся...

Він заплющив очі.

— Я такий щасливий, що мені аж страшно... Уяви, як це жахливо, — а раптом це найвища точка?

Вона замислено подивилася на нього.

— Краса і любов минають, я знаю... І без печалі — ніяк. Я думаю, будь-яке велике щастя має присмак гіркоти. Краса — як аромат троянди і смерть троянди...

— Краса — це агонія жертовності й кінець агонії...

— Еморі, ми — прекрасні, я знаю. Я впевнена: Бог нас любить...

— Він любить тебе. Ти — його найцінніший скарб.

— Я не Його, я — твоя. Еморі, я належу тобі! Уперше мені досадно за всі попередні поцілунки, бо я знаю, що може значити справжній поцілунок...

Потім вони курили, і він розповідав їй про свій день в офісі й де вони зможуть жити. Інколи, коли він був особливо багатослівний, вона засинала у нього на руках, але він кохав і таку Розалінду — всі її одміни, як нікого в світі не кохав. Невловні, швидкоплинні години, які не втримати в пам’яті...

Якогось дня Еморі та Говард Гіллеспі випадково зустрілися в центрі міста і пішли разом пообідати. Еморі почув історію, яка дуже його зацікавила. Після кількох коктейлів Гіллеспі був у настрої; почав він свою розповідь з того, що, на його думку, Розалінда дуже ексцентрична.

Якось вони потрапили на вечірку десь у Вестчестері. Сидячи біля басейну, хтось згадав, що Аннет Келлерман стрибнула тут з даху старої хисткої тридцятифутової альтанки. Розалінда негайно зажадала, щоб Говард виліз із нею нагору подивитися, як це виглядає.

Через хвилину, коли він сидів скраю і гойдав ногами, біля нього щось промайнуло: Розалінда, витягнувши руки, стрибнула ідеальною «ластівкою» в прозору воду.

— Звичайно, мені довелося повторити, і я добряче забився. Досить того, що я взагалі наважився! Ніхто більше на вечірці не зміг. Більше того, Розалінді вистачило нахабства спитатися, чому я згорбив плечі, коли пірнав. «Так складніше пірнати, — сказала вона, — і виглядає не так мужньо». І я питаю себе: що може чоловік робити поряд з такою дівчиною? Він просто зайвий, ось що я скажу.

Гіллеспі ніяк не міг збагнути, чому Еморі так солодко всміхався весь обід. Він вирішив, що той просто один із отих дурку-ватих оптимістів...

Вони знову в бібліотеці в будинку Коннеджів. Розалінда самотньо сидить на дивані, сумно та невесело дивиться в порожнечу. Вона відчутно змінилася: трохи змарніла, блиск в її очах зблякнув, вона виглядає щонайменше на рік старшою.

Заходить її мати, загорнута в манто.

Кидає на Розалінду неспокійний погляд.

Місіс Коннедж. Хто приходить сьогодні?

(Розалінда наче не чує або принаймні не реагує.)

Місіс Коннедж. Алек веде мене на цю п’єсу Баррі «І ти, Брут» (розуміє, що говорить сама з собою). Розаліндо! Я спитала: хто сьогодні приходить?

Розалінда (здригається). Що?.. Еморі...

Місіс Коннедж (уїдливо). У тебе стільки шанувальників останнім часом, що я навіть не знаю, котрий із них. (Розалінда не відповідає.) Довсон Райдер значно терплячіший, ніж я гадала. Ти навіть жодного вечора йому не виділила цього тижня.

Розалінда (із дуже сумним, невластивим їй виразом). О, мамо, будь ласка...

Місіс Коннедж. Гаразд, я втручатися не буду. Ти вже змарнувала два тижні на гіпотетичного генія без копійки в кишені, тож давай, не зупиняйся, марнуй своє життя на нього. Я не буду втручатися.

Розалінда (ніби повторюючи нудний урок). Справді, статків у нього небагато... і ти знаєш, що він заробляє тридцять доларів на тиждень у рекламній...