Страница 43 из 131
Початок квітня промайнув, як у тумані, — довгі вечори на веранді клубу (грамофон постійно прокручував «Бідна Баттерфляй»), і звуки цієї пісні стали наче мотивом останнього навчального року. Війна, здавалось, майже не торкнулась їх. Так проходили й всі весни минулих років (якщо не зважати на післяобідню стройову підготовку), хоча Еморі глибоко відчував, що це була остання весна, прощання з колишнім.
— Готується великий протест проти «надлюдини»... — сказав Еморі.
— Гадаю, так, — погодився Алек.
— Він абсолютно несумісний з будь-якою утопією. Поки вождь існує — будуть проблеми, і все зло, яке дрімає в глибині натовпу, буде пробуджуватись, якщо він заговорить.
— Власне тиран — не більше ніж обдарована людина, але без будь-яких моральних цінностей.
— Точно. Найгірше, що це вже відбувалось раніше, і може повторитися знову. Згадай: п’ятдесят років спливло після Ватерлоо — і Наполеон уже такий самий герой для англійських школярів, як і Веллінгтон. Звідки ми знаємо, що наші онуки не ідеалізуватимуть фон Гінденбурга так само?
— І в чім причина?
— Клятий час, та ще історики. Якби ж то ми могли розрізняти зло само по собі — незалежно від того, заляпане воно в болото, в непомірності чи у величі.
— Господи! Хіба ми не розгрібали завали цього світу останні чотири роки?
Потім прийшов останній вечір. Том і Еморі, які зранку від’їжджали у різні тренувальні табори, прогулювались тінистими стежками, і їм здавалося, що там і досі мелькають знайомі обличчя.
— Ти не помітив — багато привидів сьогодні в тіні...
— Весь кампус ними кишить...
Вони зупинилися на мить і дивилися, як сходить місяць, що посріблив черепичні дахи будинків і залив сяйвом крони дерев.
— Мені здається, — тихо мовив Том, — те, що ми зараз відчуваємо, — це почуття всієї тієї молоді, чиї голоси лунали всі двісті років отут, у цих алеях...
Останні звуки пісень долинули десь від арки Блера — уривчасті голоси перед довгим розставанням.
— Те, що ми залишаємо тут, — це дещо більше, ніж наша група, це вся спадщина молодості. Ми — ще одне покоління, яке розриває зв’язок, що ніби пов’язував нас із усіма попередниками... В ці темно-сині ночі вони крокували тут пліч-о-пліч із Бур-ром і Гаррі Лі.
— Саме темно-сині, — зголосився Том. — Будь-який інший колір зіпсував би їх, зробив буденними. Шпилі на фоні неба як передвісники світання, й сині тіні на дахах — це велично...
— Прощавай, Аароне Бурр! — вигукнув Еморі, звертаючись до порожнього Нассау-Холлу, — ми з тобою спізнали потаємні закутки життя.
Лист, датований січнем 1918 року, від монсеньйора Дарсі до Еморі, молодшого лейтенанта 171-го піхотного полку, порт висадки — табір Міллз, Лонг-Айленд.
«Мій любий хлопчику!
Єдине, що прошу тебе, — писати мені, що ти живий; щодо решти — мені достатньо поринути в свою непокірну пам’ять, той термометр, який фіксує тільки високі температури, і згадати, яким я був у твоєму віці. Але люди люблять балакати, тому ти і я будемо далі перегукуватися усілякими нісенітницями через усю велику сцену, поки завіса зненацька не впаде на наші голови. Але ти запалюєш палахкотливий чарівний ліхтар свого життя, і картинки з нього нагадують мої. Тому мені необхідно написати тобі принаймні для того, щоб прокричати про колосальну людську дурість...
Те, що було, — збігло, але щось починається (так чи інак, ти вже ніколи не будеш колишнім Еморі Блейном, якого я знав). Ми вже не зустрінемось такими, як раніше, адже твоє покоління стає жорстким, набагато жорсткішим, аніж моє, зросле у м’якому кліматі дев’яностих.
Еморі, недавно я перечитував Есхіла, і в божественній іронії «Агамемнона» я знайшов єдину відповідь для цих гірких років, коли весь світ довкола нас руйнується, і найближчі паралелі можна віднайти в його безнадійній резиґнації. Часом я думаю про наших хлопців там, як про римських легіонерів за сотні миль від їхнього розбещеного Риму, вони стримують навалу орди... набагато загрозливішої, ніж їхнє зіпсоване місто... Ще один сліпий удар по людству отих фурій, яким ми аплодували багато років тому, над чиїми пам’ятниками тріумфально мекали всю вікторіанську епоху...
І після всього залишається тільки невиправний матеріалістичний світ і католицька церква. Я часто думаю: де ти знайдеш своє місце в ньому? Єдине, в чому впевнений, — кельтом ти проживеш і кельтом помреш. Тож якщо ти не шукатимеш відповіді у небесах — земля буде незмінно відкидати всі твої амбіції.