Романи

Печаль огортала її легким серпанком. Коли Еморі зустрів її, йому здалось, що її блакитно-сірі очі випромінюють радість буття (прихована сила і реалії життя сповна проявили себе після тих знегод, з якими їй довелось зіткнутися). Вона зосталась сама на світі — з двома маленькими дітьми, без грошей, але парадокс — із юрмиськом друзів. Тієї зими він споглядав, як вечорами її дім повниться гостями (а він знав, що у неї не було прислуги, окрім темношкірої дівчини, яка доглядала дітей нагорі). Він бачив, як один із розпусників міста, який постійно був напідпитку, із сумнозвісною репутацією (як у себе вдома, так і далеко за його межами), сидів навпроти неї — схвильований і щирий, обговорюючи варіанти пансіону для дівчаток. Яким дивовижним був її розум... Вона могла розвинути захоплюючу, блискучу тему бесіди з найтонших порухів, які витали довкола.

Думка про те, що жінка живе у скруті, спонукала його уяву домальовувати сумні картини. Коли він приїхав у Філадельфію, то уявляв собі Арк-стрит провулком халуп. Він навіть був злегка розчарований, коли побачив, що це не так. То був старовинний будинок, що колись належав сім’ї її чоловіка. Літня тітонька заборонила продавати будинок і, залишивши управителю гроші на утримання на кілька років наперед, подалася кудись аж в Гонолулу. Клара ж залишилась вирішувати насущні проблеми, як могла.

Але його зустріла жінка, зовсім не схожа на убогу згорьовану бідачку із голодним дитям на руках. Вона справила на Еморі враження жінки, яку ніщо в цьому житті не бентежить.

Спокійна стриманість і романтичний гумор, що контрастував з її врівноваженістю, — такий настрій слугував повсякчас їй прихистком. Вона могла виконувати купу найбуденніших справ (але була достатньо розумна, щоб не марнувати час банальним плетивом і вишивкою), натомість раптом брала книжку і дозволяла своїй уяві літати, як хмарці під вітром. Вона випромінювала довкола золотаве сяйво — десь із глибин своєї душі. Як вогонь у темній кімнаті, що гріє відчуттям романтики і піднесеності, вона виблискувала світлотінями скрізь, де перебувала.

Вона вміла наділити свого старого прозаїчного дядька химерним ореолом мислителя, перетворити якогось хлопчину-кур’єра на химерного домовика. Спочатку ця її риса дратувала Еморі. Він вважав, що і без цього достатньо унікальний. Його скоріше знічувало, коли вона намагалась вияскравити якісь риси його особистості (особливо з-поміж інших своїх прихильників). Почувався він при цьому так, ніби ввічливий, але настирний імпресаріо примушує його якось по-новому зіграти роль, що її він давно вже вивчив напам’ять.

Клара була чудовою оповідачкою, про що б вона не розповідала — про шпильку для капелюшка, про п’яного чоловіка чи про себе... Дехто намагався переповісти ті історії, але звучали вони вже прісно і буденно. Товариство обдаровувало її увагою і найщи-рішими веселощами, багато хто навіть не уявляв, що можна так сміятись (сліз у Клари залишилось мало, але коли люди слухали її, їхні очі од реготу наповнювались слізьми).

Еморі часом залишався трохи посидіти після того, як її почет розходився. Вони увечері пили чай із хлібом з повидлом або трапезували кленовим сиропом, як вона це називала.

— Ти — дивовижна, правда... — спускався із вершин своєї винятковості Еморі, спершись об стіл у центрі їдальні.

— Зовсім ні, — відповіла вона, шукаючи серветки в буфеті. — Я буденна і банальна. Я з тих жінок, яких нічого не цікавить, окрім власних дітей.

— Розкажи комусь іншому... — доскіпливо усміхнувся Еморі. — Ти — промениста...

Він запитав її про єдину річ, яка могла б її знітити. То були слова, з якими перший зануда звернувся до Адама:

— Розкажи мені про себе.

Відповідь була така сама, як, мабуть, і в Адама.

— Та нема про що розповідати...

Але якимось чином вона таки розповіла зануді про те, що думає вночі, коли цикади співають у пожухлій траві... Того вечора Клара розповіла Еморі досить детально про себе. Життя її було клопітне, відколи їй виповнилось шістнадцять, і її навчання різко обірвалось за браком дозвілля. Копаючись у її бібліотеці, Еморі натрапив на пошарпану сіру книжку. Із неї випав пожовклий аркуш, який він жадібно прочитав. Це був вірш, який вона написала ще у школі. Про сірі монастирські стіни, про похмурий день, про дівчину в плащі, що його розвіває вітер. Про те, як вона спостерігає за цим, мріючи про барвистий світ. Зазвичай, такі сентименти не цікавили його. Але цей вірш був таким прозорим і водночас щирим... Як спалах, в його уяві виник образ Клари. Холодний, сірий день, блакитні очі дівчинки вдивляються пильно, намагаючись розгледіти ті знегоди, які чигають на неї за садами монастиря. Він позаздрив цій щирості. Як би він хотів побачити її отам при стіні! Говорити їй усілякі романтичні нісенітниці, щоб вона хилилась до нього, наче билинка під вітром. Він раптом відчув жахливий порив ревнощів: до її минулого, до її дітей, до юрмиська гостей, які стікалися, щоб усмак напитися із цілющого джерела її доброти і спочити душею, як на захопливій виставі...

— Невже тобі ще ніхто не набридає? — обурено допитувався він.

— Та ні, десь половина моїх знайомих такі докучливі, — зітхнула Клара. — Але це непоганий показник. Хіба ні?

Вона підвелась, щоб підшукати якусь цитату на тему нудьги з томика Браунінга. Тільки вона могла отак посеред розмови підхопитись, щоб знайти потрібну цитату чи уривок у книжці (і при тому це чомусь не дратувало його і не переривало дискусію). Вона робила це з таким глибинним захопленням, а він тим часом споглядав її золотаве волосся, схилене над книжкою її чоло із трішки насупленими бровами у пошуках потрібного рядка.