Страница 38 из 131
— Гаразд, — сказав Берн, ледве стримуючись. — Святий Матвій приписує ці слова... Христу!
— Господи! — вигукнув Джесс і повалився прямо на відро для сміття.
Тижні нанизувалися один на один. Еморі час від часу навідувався у Нью-Йорк, сподіваючись знайти щось новеньке, що би, як блискучий льодяник, підсолодило його настрій. Одного разу він навідався до театру на відновлену постановку п’єси — назва здалась йому знайомою. Піднялась завіса, і на сцені з’явилася дівчина. Він майже не дивився на неї, але після перших її фраз якась слабка струна задзвеніла в його пам’яті. Де? Коли?
Потім він раптом почув, ніби поруч хтось шепоче: «Ой, я така забудькувата, завжди підказуйте мені, якщо я роблю щось не так».
Розгадка спалахнула приємним відблиском спогаду про Ізабель.
На звороті театральної програмки він почав швидко писати:
— Привиди такі нетямущі, — сказав Алек, — вони важкодум-ні. Я привида завжди перехитрую.
— Себто? — запитався Том.
— Залежить — де. Наприклад, спальня. Якщо ти будеш достатньо кмітливим, вони тебе ніколи не дістануть у твоїй спальні.
— Ну гаразд, а якщо, скажімо, у твоїй кімнаті оселився привид — як ти зайдеш у кімнату поночі? — зацікавлено запитався Еморі.
— Береш патик, — відповідав Алек із повчальною інтонацією, — приблизно такий, як держак від мітли. Тепер перше, що ти маєш зробити, — це засвітити світло. Для цього ти заплющуєш очі і стрімголов біжиш до вимикача. Потім три-чотири рази роз-
махуєш патиком з порога. Далі, якщо все чисто, можна заглянути досередини. Завжди, повторюю, завжди спочатку інтенсивно проходишся патиком, а потім уже роззираєшся.
— Я знаю, це старий кельтський ритуал, — ваговито сказав Том.
— Так, але вони зазвичай ще й моляться спочатку. У будь-якому випадку цей метод придатний для всіх приміщень і всюди, де є двері.
— І ліжко, — додав Еморі.
— Ні, Еморі, ні в якому разі! — перелякано вигукнув Алек. — Цей метод — не для ліжка! Ліжко вимагає зовсім іншої тактики. Якщо привид під ліжком — від нього треба триматись якнайдалі, бо в третині випадків, він як правило там.
— Тоді... — почав Еморі.
Алек зробив жест рукою.
— Ніколи не заглядай під ліжко! Треба стати посеред кімнати і ще до того, як він оговтається, ти з усього розгону застрибуєш на ліжко. Не ходи біля ліжка, твоя щиколотка — найбільш вразливе місце. А як тільки заскочив до ліжка — ти в безпеці. Він може стирчати там хоч до світанку — тобі нічого не загрожує. Якщо ще маєш сумніви — накрийся ковдрою з головою.
— Усе це дуже цікаво, справді...
— Правда? — засяяв від гордості Алек. — Моя власна система! Я — Сер Олівер Лодж Нового світу!
Еморі знову бездумно насолоджувався життям. До нього повернулося відчуття, що він рухається по чіткій прямій; молодість забарвила яскравими кольорами давнє оперення. Він навіть накопичив надлишок енергії, щоб приміряти нову роль.
— До чого тут отой твій «відчужений» погляд, Еморі? — запитався якось Алек, спостерігаючи за нібито заглибленим у читання Еморі: — Хоч при мені не копіюй містика Берна...
Еморі поглянув на нього нерозуміюче.
— А що таке?
— Що таке? — передражнив його Алек. — Хочеш зачитатися до блаженного стану?
Він вихопив книжку і глузливо поглянув на обкладинку.
— Ну і що? — сухо поцікавився Еморі.
— «Життя святої Терези»! Це ж треба!
— Слухай, Алеку... Чому тебе це обходить?
— Що саме?
— Те, що я відсторонений, і взагалі...
— Роби як знаєш. Мене це насправді не обходить.
— Тоді не заважай. Якщо мені подобається переконувати наївняків, що я геній, то не псуй мені цю насолоду...
— Про тебе вже й так патякають, що ти дивак, — реготнув Алек. — Але якщо ти це навмисне...
Алек нарешті зголосився, що в присутності інших не буде кпинити над лицедійством Еморі, але за умови, що наодинці іноді поглузує. Отже, Еморі почав запрошувати найбільш ексцентричних гостей: аспірантів із шаленими очима, що розводилися мудрагельськими теоріями про Бога чи про уряд, чим дуже потішали скептичних і презирливих завсідників «Котеджу».
Весь у пасмугах сонячного проміння, лютий прямував назустріч березню. Еморі декілька разів їздив на вихідні до монсеньйора. Якось він узяв з собою і Берна, що мало великий успіх: він з однаковою гордістю і насолодою показував їх один одному. Монсеньйор декілька разів возив його в гості до Торнтона Генкока і один чи два рази — до місіс Лоуренс (схибленої на Римі американки, яка одразу йому сподобалась).
Потім одного дня прийшов лист від монсеньйора із цікавою припискою:
«Чи ти знаєш, що твоя троюрідна сестра, Клара Пейдж, котра живе у Філадельфії, овдовіла шість місяців тому і дуже бідує? Здається, ви ніколи не зустрічалися, але я б хотів тебе попросити ось що: поїдь провідай її. На мою думку, вона дуже цікава жінка, до того ж іще досить молода».
Еморі зітхнув, але вирішив поїхати.
Вона була неймовірна — Клара із золотавим хвилястим волоссям. Товариство Еморі не зовсім підходило для неї (як, зрештою, і будь-кого з чоловіків). Її чеснота була вище прозаїчних намірів шукачок чоловіків, як і вище показного жіночого благочестя.